Менсфілд-парк
Шрифт:
Обіцяний візит «її подруги», як Едмунд називав міс Кроуфорд, навіював на Фанні справжнісінький жах, і вона жила в невпинному тривожному чеканні. Як сестра, така пристрасна й розгнівана, та ще й з її звичкою казати все, що спаде на думку — а з іншого боку, така гордовита і впевнена в собі, — вона з будь-якого погляду являла собою страшну загрозу для Фанні. Її невдоволення, проникливість та її власне душевне благополуччя були однаково страхітливі; і Фанні додавала сили тільки надія, що при їх зустрічі буде присутнім хтось третій. Вона намагалася ні на мить не відлучатися від леді Бертрам, не ходила до Східної кімнати й уникала самотніх прогулянок в алеї, щоб ненароком не зустрітися з міс Кроуфорд наодинці.
Вона старалася недарма. Коли міс Кроуфорд таки прийшла, вона відчувала себе в безпеці, сидячи з тітонькою в малій вітальні; і перші страшні хвилини минули, і, не відчувши ні в погляді, ні в розмові міс Кроуфорд того особливого виразу, якого з жахом очікувала, Фанні почала сподіватися, що їй не доведеться
Щойно вони вийшли в передпокій, від усієї стриманості міс Кроуфорд не лишилося й сліду. Вона одразу ж похитала головою, дивлячись на Фанні з лукавим, проте дружнім докором, і, взявши її за руку, здавалося, хотіла почати розмову тієї ж миті. Однак вона не сказала нічого, крім: «Сором, дитинко, сором! Не знаю, як вас і насварити!» — І їй вистачило обачливості, щоб почекати з подальшою розмовою, поки вони не опиняться у надійному укритті. Фанні, звичайно, повела гостю до своїх володінь, у яких тепер завжди було дуже затишно; проте відчинила двері, згнітивши серце, відчуваючи, що на неї чекає така неприємна сцена, якої ще не відбувалося в цих стінах. Але загроза, що чигала на неї, раптом відсунулася — через несподіваний поворот у плині думок міс Кроуфорд; та надто розхвилювалася, побачивши перед собою Східну кімнату.
— Еге! — вигукнула вона, враз пожвавившись, — невже я знову тут? Східна кімната! Я була тут лише один раз. — І, озирнувшись довкола, наче пригадуючи все, що сталося тоді, вона додала: — Тільки один раз. Пам'ятаєте? Я прийшла репетирувати. Ваш кузен прийшов також; і в нас була репетиція. Ви були нашим глядачем і суфлером. Чудова була репетиція. Я ніколи її не забуду. Отут ми й сиділи, у цій частині кімнати; тут сидів ваш кузен, тут — я, а отам стояли стільці. І чому така солодка мить завжди минає?
На щастя для її супутниці, вона й не чекала відповіді, віддавшись приємним спогадам.
— Ми тоді репетирували таку цікаву сцену! У ній йшлося про таке… таке… ну, як це сказати? Він описував мені, що таке шлюб, і радив вийти заміж. Я мов зараз бачу, як він старається бути скромним і розважливим, — так-бо личить Анхельтові під час цих двох монологів. «Коли споріднені серця пов'язані шлюбними узами, заміжжя — це найвище щастя у житті». Певно, хоч би який час минув, у моїй пам'яті не зітреться згадка про його погляд і тон, яким він вимовляв ці слова. Дивно, — як дивно, що ми мали зіграти саме цю сцену! Якби в моїй владі було повернути будь-який із прожитих тижнів, це був би той самий тиждень — наших репетицій. Кажіть що хочете, Фанні, а це був би саме той тиждень; я ніколи не була щасливішою, ніж тоді. Отак схилити в покорі його несхитну душу! О, це було невимовне блаженство. Та, на жаль, того ж вечора все пішло шкереберть. То був вечір горезвісного приїзду вашого дядечка. Бідолашний сер Томас, чи був хоч хтось радий його бачити? І все ж, Фанні, не думайте, що я й тепер могла б говорити про сера Томаса без належної поваги, хоч, звичайно, багато тижнів його просто ненавиділа. Ні, тепер я суджу про нього справедливо. Він саме такий, яким повинен бути глава сім'ї. Ні, тепер я з сумною ясністю бачу, що люблю вас усіх. — І, промовивши ці слова з таким ніжним, серйозним виразом, якого Фанні ще ніколи не помічала в ній досі і який зараз видався їй вельми привабливим, міс Кроуфорд на мить відвернулася, намагаючись опанувати себе. — Я трошки розклеїлася, відтоді як зайшла до цієї кімнати; ви, мабуть, помітили, — по хвилі продовжувала вона з жартівливою посмішкою, — але тепер усе гаразд; тож сядьмо і любенько поговоримо, бо сварити вас, Фанні, — хоч я й збиралася це робити — у мене забракло сили. — І вона ніжно пригорнула Фанні до себе. — Люба, мила моя Фанні! Коли я думаю, що ми розлучаємося, — і хтозна, як надовго, — я відчуваю, що можу тільки любити вас.
Фанні розчулилася. Вона не очікувала нічого подібного і не змогла лишитися байдужою до цих сумних слів. Вона заплакала так, наче любила міс Кроуфорд більше, ніж могла полюбити її насправді; а міс Кроуфорд, ще більш зворушена таким виявом ніжних почуттів, притулилася до неї й мовила:
— Мені дуже шкода розлучатися з вами. Там, куди я їду, ніхто і вполовину не дорогий мені так, як ви. Хто сказав, що нам з вами не бути сестрами? Я знаю, що це неодмінно буде. Я відчуваю, ми створені для того, щоб стати ріднею; і ці сльози переконують мене, що ви також це відчуваєте, моя люба Фанні.
Фанні опанувала себе і, відповідаючи лише на частину сказаного, мовила:
— Але ж ви просто їдете від одних друзів до інших. Ви їдете до давньої подруги.
— Так, це правда. Місіс Фрезер була моєю близькою подругою два роки. Проте я не маю ані найменшого бажання бути з нею поруч. Я думаю лише про друзів, яких мушу покинути: про мою добру сестру, про вас, усіх Бертрамів.
Після цих слів дівчата довго сиділи мовчки, кожна думала про своє; Фанні дивувалася, якою різною буває дружба, Мері ж не була схильна до таких філософських роздумів. Вона знов заговорила першою:
— Я так ясно пам'ятаю, як вирішила шукати вас нагорі і взялася розшукувати Східну кімнату, і гадки не маючи, де вона може бути! Я так чітко пригадую, про що думала, поки йшла туди, і як, зазирнувши у двері, побачила вас біля цього столу з рукоділлям; і як здивувався ваш кузен, коли відчинив двері і побачив тут мене! А потім — приїзд вашого дядечка! Такого я ще в житті не бачила!
І вона знов ненадовго задумалася, а потім, ніби намагаючись відігнати спогади, взялася за Фанні:
— Що це ви, Фанні, так замріялися? Певно, вам не йде з голови той, у кого ви на думці? От якби лишень я могла ненадовго перенести вас до нашого лондонського товариства, щоб ви зрозуміли, що там думають про вашу владу над Генрі! О, та безліч дівчат вам страшенно заздрить; а з яким подивом, з якою недовірою вони почують про вашу відмову! Адже Генрі не робив з цього таємниці, він — мов герой старовинних романів, хизується зі свого почесного полону. Вам слід було б приїхати до Лондона, щоб зрозуміти, яку ви здобули перемогу. Якби ви бачили, як за ним упадають і як упадають за мною завдяки йому! Тепер я не сумніваюся, що місіс Фрезер буде зовсім не так рада мене бачити, і все це через вас. Коли вона дізнається правду, то, вельми ймовірно, пошкодує, що я не в Нортгемптонширі: з ними живе донька містера Фрезера від першого шлюбу, і моя подруга спить і бачить, як видати її заміж, і хотіла б віддати її за Генрі. Ох, що вона тільки робила, щоб його окрутити! Ви тут сидите, така невинна, тихенька, і навіть не уявляєте, яка це буде для всіх чудасія, та як цікаво їм буде на вас подивитись, як вони почнуть мене розпитувати! Бідолашна Маргарет Фрезер присікається до мене, які у вас очі й зубки, та яка зачіска, та хто вам шиє черевички. Я б хотіла, щоб Маргарет вийшла заміж, — тільки заради моєї подруги, бо Фрезери, як на мене, такі ж нещасливі, як і більшість одружених. А колись Дженет так бажала цього шлюбу. Ми всі були раді за неї. Вона просто не могла не прийняти його пропозиції, бо він був багатий, а вона не мала ані шеляга за душею; та з'ясувалося, що в нього капосна, бундючна вдача, він хоче, щоб молода жінка, гарна молода жінка двадцяти п'яти років була такою ж статечною, як він сам. А моя подруга не вміє прибрати його до рук; мені здається, вона просто не знає, як із ним впоратись. І вони весь час гиркаються, що свідчить про погане виховання, як не сказати гірше. В їхньому домі я завжди з повагою згадуватиму стосунки подружжя з Менсфілдського пасторату. Навіть доктор Грант виказує глибоку довіру до моєї сестри та здебільшого прислухається до її суджень, з чого видно, що він справді дорожить нею; але нічого подібного я не бачила у Фрезерів. Я завжди думками буду в Менсфілді, Фанні. Моя сестра як дружина, сер Томас як чоловік є для мене взірцем доброчинності. Бідна Дженет пропала нізащо, і все ж їй нема чого соромитись: вона не вискочила заміж просто так, з доброго дива, їй не бракувало розважливості. Вона попросила три дні, щоб обміркувати його пропозицію, а всі ці три дні радилася з усіма своїми родичами та друзями, чия думка щось для неї важила; і особливо прислухалася до порад моєї любої покійної тітоньки, чиє знання світу змушувало всіх молодих людей цінувати її судження; і тітонька беззаперечно схвалила цей шлюб. Як бачимо, ніщо не може бути запорукою щасливого заміжжя. Мені нема чого сказати на захист моєї подруги Флори, яка відмовила дуже гарному юнакові з кінних гвардійців заради отого гидкого лорда Сторнвея, у якого не більше розуму, ніж у Рашворта, тільки обличчям він іще гірший і має бридкий характер. Я ще й тоді сумнівалася, чи правильно вона вчинила, бо він навіть не схожий на джентльмена; а тепер я певна, що вона зробила помилку. До речі, Флора Росе безтямно закохалася в Генрі першої ж зими, як почала виїжджати. Але якби я стала розповідати вам про всіх жінок, які, наскільки мені відомо, були в нього закохані, цій історії не було б кінця. І лише ви, ви, безсердечна Фанні, здатні думати про нього з байдужістю. Та чи така ви безсердечна, як удаєте? Ні, ні, я бачу, що це не так.
Тут Фанні так густо зашарілася, що це могло підтвердити найсміливіші підозри проникливого розуму.
— Що за миле створіння! Ну, не буду вас дражнити. Нехай усе йде як іде. Але ж, люба Фанні, ви повинні визнати, що ця пропозиція не була для вас такою несподіваною, як уявляє ваш кузен. Не може бути, щоб ви зовсім про це не думали; у вас повинні були виникнути хоч якісь підозри. Не могли ж ви не бачити, який Генрі до вас уважний. Хіба він не віддав себе під вашу владу на балі? А перед балом — оте кольє! О, ви прийняли його саме так, як було задумано. Ви виявили таке розуміння, на яке можна було лише сподіватись. Я чудово це пам'ятаю.