Менсфілд-парк

Остин Джейн

— Ти саме вчасно прибув. Ми тебе вже півгодини чекаємо. «Дрозд» вийшов з гавані сьогодні вранці. Я його бачив. Ото краса. Кажуть, він за день-два отримає наказ відпливати. А о четвертій приходив містер Кемпбел, питав про тебе. У нього є шлюпка з «Дрозда», і о шостій він збирається на корабель і хоче взяти тебе з собою.

Він зо два рази ошелешено глипнув на Фанні, коли Уїльям допомагав їй вийти з карети, і це був єдиний вияв братньої уваги з його боку; але все ж він дозволив їй себе поцілувати, хоч не вгаваючи все ще розписував вихід «Дрозда» з гавані, бо це цікавило його найбільше, — адже саме на цім кораблі він мав вирушати у своє перше плавання.

За мить Фанні опинилася у вузькому передпокої будинку,

в обіймах матері, що дивилася на неї з щирою ніжністю; Фанні було любо бачити її обличчя ще й тому, що вона дуже нагадувала леді Бертрам; і тут-таки крутилися дві сестри Фанні: Сьюзен, висока, гарна п'ятнадцятирічна дівчина, і Бетсі, наймолодша в сім'ї — їй ішов п'ятий рік; обидві були по-своєму раді її бачити, хоча манери, виказані ними при зустрічі, навряд чи були ґречними. Та манери їй не були потрібні. Їй хотілося лише одного — щоб вони її любили; цього з неї досить.

Потім її повели до вітальні, такої тісної, що Фанні спершу прийняла її за прохідну кімнату по дорозі до іншої, більш просторої, і якусь мить стояла, очікуючи, що її запросять далі; проте, побачивши, що тут більш немає дверей, а кімната виглядає обжитою, вона схаменулася, дорікнула собі, боячись, що про її думки можуть здогадатись. Однак у матері не було часу на будь-які здогади. Вона знову метнулася до парадних дверей, на цей раз щоб привітати Уільяма.

— Ох, любий Уїльяме, як же я тобі рада. Та чи ти чув про «Дрозда»? Він уже вийшов з гавані, на три дні раніше, ніж ми думали; просто не знаю, як бути з речами Сема, я ж бо з ними не впораюся, — може, «Дрозд» уже завтра отримає наказ відпливати. Я ж і уявити не могла, що так буде. А ще й тобі треба їхати до Спітхеда. Приходив Кемпбел, та так хвилювався за тебе, чи ти встигнеш; і що ж його тепер робити? Я думала, ми любенько посидимо з тобою ввечері, а от бач, як усе вийшло.

Син весело відповів, що все завжди йде на краще, і намагався удати, що не засмучений необхідністю їхати так скоро.

— Звісно, я б залюбки посидів з вами ще кілька годин, якби «Дрозд» лишався в гавані; та якщо шлюпка вже чекає, краще мені піти одразу, і нічого тут не вдієш. До речі, а де ж «Дрозд» стоїть у Спітхеді? Біля «Канопусу», чи що? Та байдуже. Фанні пішла до вітальні, а ми чого стоїмо у передпокої? Ходімо, мамо, ви ж як слід і не подивилися на свою любу Фанні.

Вони увійшли разом, і місіс Прайс знову ніжно поцілувала доньку і, мимохідь зауваживши, як вона виросла, забідкалася, що мандрівники, мабуть, страх як зголодніли, що було цілком природно.

— Бідні мої діточки, як же ж ви, певно, втомилися! Може, щось з'їсте? Я вже не могла вас дочекатися. Ми з Бетсі півгодини вас виглядали. Це ж коли ви їли востаннє? А чим вас зараз почастувати? Я не знала, чого ви захочете — чайку чи, може, м'ясця, а то все було б уже готове. А зараз боюся, що й не встигну підсмажити біфштекс, як принесе того Кемпбела; тут і м'ясника поблизу немає. Дуже незручно, що на нашій вулиці нема м'ясника. У тому будинку було краще. Може, вип'єте чайку, він зараз закипить.

І Фанні, й Уїльям сказали, що охоче вип'ють чаю.

— Тоді, Бетсі, дитинко, біжи на кухню, подивися, чи поставила Ребекка чайника; і скажи, нехай скоренько принесе чашки. Треба нам полагодити дзвінок… Але Бетсі в нас дівчина спритна.

Бетсі хутко подріботіла до кухні, рада похизуватися своєю спритністю перед такою гарною новою сестрою.

— Боже ж мій! — бідкалася мати. — І вогник у нас он який поганенький, ви ж закоцюбнете. Постав стільця ближче до вогню, дитино. Що це Ребекка, заснула, чи що? Я звеліла їй принести вугілля ще півгодини тому. Сьюзен, ти б приглядала хоч трохи за вогнем.

— Я була нагорі, мамо, переносила свої речі, — відказала Сьюзен зухвалим тоном, який вразив Фанні. — Чи ти не пам'ятаєш, це ж ти сама щойно надумала, що ми з сестрицею Фанні житимемо в

іншій кімнаті; а від Ребекки помочі не діждешся.

Подальшій суперечці завадили різноманітні клопоти: спершу прийшов по свою платню візник, потім Сем почав гиркатися з Ребеккою з приводу того, кому нести валізу сестри, — він мав щодо цього особливу думку, — і зрештою увійшов сам містер Прайс, чий гучний голос провістив його появу ще в передпокої, коли він, вилаявшись, віджбурнув ногою синів портфель і доньчину валізу та заволав, щоб йому присвітили; але, так цього й не дочекавшись, попхався до вітальні.

Фанні непевно підвелася назустріч батькові, та знову сіла, побачивши, що він не розгледів її в напівтемряві і не подумав про неї. Дружньо потиснувши руку синові, глава сім'ї заговорив:

— Ха! Здоров був, хлопче. Радий тебе бачити. Чув новину? «Дрозд» сьогодні вранці вийшов з гавані. Бач, як поспішає! Їй-право, ще трохи — і ти спізнився б. Лікар питав про тебе, він на шлюпці, о шостій збирається до Спітхеда, тож краще їдь із ним. Я заходив до Тернерів, спитати про твою платню. Все наче владналося. Не диво, як ви отримаєте наказ відпливати вже завтра; але ви не можете відпливти з таким вітром, якщо вам курс на захід; а капітан Уелш певен, що вас пошлють на захід, із «Слоном». Ото, їй-право, було б непогано! Та старий Шолі каже, оце тільки зараз сказав, що вас пошлють спершу до Тексела. Ну, ми готові, а вони вже як там собі знають. А тобі, їй-право, не пощастило, що ти не бачив, як «Дрозд» вранці виходив з гавані; проґавив таку картину! Я б і за тисячу фунтів не відмовився від такого видовища. Старий Шолі прибіг — а ми якраз снідали, — та й каже, що «Дрозд» віддав швартови. Я сю мить підхопився, одна нога тут, друга там — і на пристань. Ну, то й корабель, скажу я тобі, — краса! А тепер він пришвартувався у Спітхеді. Я години зо дві стирчав на пристані, не міг на нього намилуватися. Він став біля «Ендіміона», між ним та «Клеопатрою», на схід від тої поторочі.

— Ха! — вигукнув Уїльям. — Краще й не вигадаєш, я б і сам його там поставив. Це ж найкраще місце у Спітхеді. Але, сер, приїхала сестриця Фанні, ось вона, — він озирнувся й вивів Фанні вперед. — Тут так темно, що ви її не побачили.

Зізнавшись, що геть забув про неї, містер Прайс привітав доньку; він міцно обійняв її, зауважив, що вона вже доросла і їй треба підшукати чоловіка, і начебто був готовий забути про неї знову.

Фанні тихенько прослизнула до свого стільця, прикро вражена батьковою манерою говорити й горілчаним духом, що йшов від нього; а він продовжував говорити з сином, і лише про «Дрозда», хоча Уїльям, попри весь свій інтерес до цього предмета, не раз намагався звернути увагу батька на Фанні, на її довгу відсутність і довгу подорож.

Посидівши ще трохи в сутінках, нарешті запалили свічку; та оскільки досі ніщо не вказувало на близькість чаювання, і, судячи з повідомлень Бетсі, яка прибігала з кухні, сподіватись на нього можна було не скоро, Уїльям вирішив піти перевдягтися та зібратись у дорогу, щоб потім, не кваплячись, спокійно почаювати.

Коли він виходив з кімнати, два рум'яні хлопчаки, розпатлані й замурзані, років восьми й дев'яти, прожогом влетіли у двері; вони щойно прибігли зі школи — побачити сестру й розповісти, що «Дрозд» вийшов з гавані; це були Том і Чарлз. Чарлз народився вже після від'їзду Фанні, але Тома вона часто допомагала няньчити і тепер була дуже рада побачити його знову. Вона ніжно поцілувала обох, а Тома хотіла втримати біля себе, роздивитися в його обличчі риси того малюка, якого любила, і розповісти йому, як він о тій порі вирізняв її з-поміж усіх. Однак такі ніжності були йому ні до чого — він-бо прийшов не стояти та слухати чиїсь теревені, йому хотілося побігати й погорлати досхочу; і обидва хлопці за мить чкурнули від неї, так грюкнувши дверима вітальні, що їй віддалося у скронях.