Менсфілд-парк
Шрифт:
— Ви тут уже місяць, чи не так? — сказав він.
— Ні, менше місяця. Завтра буде лише чотири тижні, як я поїхала з Менсфілду.
— Ви надзвичайно точні та сумлінні в підрахунках. Я б просто сказав, що вже близько місяця.
— Я ж приїхала сюди тільки у вівторок увечері.
– І маєте пробути тут два місяці, так?
— Авжеж. Дядечко казав про два місяці. Гадаю, так воно й буде.
– І як вас відвезуть додому? Хто за вами приїде?
— Не знаю. Тітонька ще нічого про це не писала. Може, мені доведеться затриматися довше. Можливо, їм не буде зручно приїхати саме через два місяці.
Хвилю поміркувавши, містер Кроуфорд мовив:
— Я знаю Менсфілд, знаю, як там усе робиться, і знаю, що вам не завжди приділяли належну увагу. Я знаю, може статися, що про вас забудуть, якщо заради вашого блага доведеться поступитися інтересами когось із членів родини. Цілком можливо, що вас залишать жити тут тиждень за тижнем, бо сер Томас не стане приїжджати сам або посилати за вами покоївку вашої тітоньки, якщо це внесе хоча б найменшу зміну до його планів на найближчі три місяці. Так не годиться. Два місяці — це забагато; цілком достатньо було
Фанні подякувала, проте намагалася обернути все це на жарт.
— Я кажу серйозно, — відповів він, — і ви чудово це розумієте. Сподіваюся, ви не будете такою жорстокою, щоб не сповістити нас, якщо занедужаєте. Справді, ви не станете так робити; ви на таке не здатні; тому, поки ви будете писати в кожному листі до Мері «я здорова», а я знаю, говорити чи писати неправду ви не можете, — лише доти ми вважатимемо, що ви справді здорові.
Фанні знову подякувала йому, але була надто розчулена і збентежена, аби щось відповісти, та й сумнівалася, що тут слід щось казати. Це сталося вже наприкінці прогулянки. Він провів їх до самого дому і попрощався з ними біля дверей, оскільки знав, що вони зараз будуть обідати, і тому удав, наче його чекають в іншому місці.
— Шкода, що ви так втомилися, — сказав він, затримавши Фанні, коли всі інші вже увійшли до будинку. — Мені було б спокійніше залишати вас при кращім здоров'ї. Чи можу я щось зробити для вас у Лондоні? Я вже надумав був їхати до Норфолку знову. Мене непокоїть Медісон. Я певний, він все ще думає обдурити мене, якщо вдасться; віддати своєму кузенові млина, якого я призначаю іншій людині. Я мушу йому втовкмачити, що мене не пошиєш у дурні ані на південному краї Еврінгему, ні тим паче на північному; я хочу бути справжнім господарем своїх земель. Досі я давав йому це зрозуміти. Просто диво, скільки лиха може заподіяти маєтку один такий добродій, що визискує бідних і паплюжить добре ім'я хазяїна. Я дуже хотів би повернутися до Норфолку негайно і поставити все на свої місця, щоб після мене вже не можна було нічого зіпсувати. Медісон — тямущий хлопець, і я не хочу його звільняти, якщо він не лізтиме у мої справи; але ж це було б справжнє глупство — дати себе обдурити людині, яка навіть не є моїм кредитором і тому не має на це ніякого права; і несосвітенне глупство — дозволити, щоб він нав'язав мені в орендарі твердолобого здирника замість чесного чоловіка, якому я сам, можна сказати, дав слово. Хіба це не буде гірше, ніж глупством? Чи слід мені їхати? Що ви порадите?
— Що я пораджу! Ви й самі чудово знаєте, як слід вчинити.
— Так. Коли ви висловлюєте свою думку, я завжди знаю, як слід чинити. Ваше судження для мене — закон.
— О, ні! Не кажіть так. У душі кожного з нас є вищий закон, і якщо ми будемо його дотримуватись, він стане для нас кращим порадником, ніж будь-яка інша людина. До побачення; бажаю вам завтра приємної подорожі.
— Що я можу зробити для вас у Лондоні?
— Дякую, нічого не треба.
— Може, комусь що-небудь передати?
— Привіт вашій сестрі, як ви будете такі ласкаві; і коли побачите мого кузена — кузена Едмунда, — дуже вас прошу, скажіть йому, що я сподіваюся скоро отримати звістку від нього.
— Неодмінно скажу; і якщо він надто лінивий чи забудькуватий, я письмово передам його вибачення.
Він не зміг більш нічого додати, бо Фанні був час іти; він потиснув їй руку, подивився на неї й пішов. Тепер йому лишалося провести три години зі своїм знайомим, поки в готелі для них не поспіє розкішний обід; а на неї чекав обід дещо скромніший. За столом у Прайсів зазвичай подавали страви зовсім іншого роду; і якби Кроуфорд запідозрив, яких випробувань, окрім сидіння в чотирьох стінах, їй довелося зазнати в батьківському домі, він здивувався б, що це так мало помітно з її вигляду. Вона відчувала таку відразу до пудингів та рагу, приготованих Ребеккою, до напіввимитих тарілок і зовсім не митих ножів з виделками, що часто лишалася голодною аж до вечора, коли могла послати когось із братів по тістечка або печиво. Після менсфілдських розкошів їй було вже пізно звикати до Портсмута; і якби сер Томас міг про все це знати, він би, мабуть, вирішив, що його племінниця, помучившись скільки належить і тілом і душею, зможе справедливіше оцінити приємне товариство і солідний капітал містера Кроуфорда; але він, певно, побоявся б продовжувати цей дослід, розваживши, що таке лікування може виявитися вбивчим для неї.
До кінця дня Фанні почувалася пригніченою. Вона майже не сумнівалася, що більш не побачить містера Кроуфорда, але на душі в неї було смутно. Все ж таки вона розлучалася з другом; і хоч нібито й раділа його від'їзду, водночас їй здавалося, що тепер вона всіма покинута — наче знову попрощалася з Менсфілдом; і, думаючи про те, як він повернеться до Лондона і буде часто бачитись з Мері та Едмундом, вона не могла йому не заздрити, хоч і сама ненавиділа себе за такі почуття.
Вона не знаходила розради ні в чому довкола; прийшли декілька батькових приятелів, і, як бувало завжди, коли він не йшов з ними, вечір тягнувся неймовірно довго; з шостої години до пів на десяту вони за гучною розмовою хилили грог. Їй було дуже сумно. Лише дивовижна зміна на краще, яка вбачалася їй у Кроуфорді,
Розділ сорок третій
Передбачалося, що містер Кроуфорд наступного дня повернеться до Лондона; і дійсно, у Прайсів він більш не з'являвся, а через два дні це підтвердив лист від міс Кроуфорд. Фанні розгорнула листа і почала читати його з тривожною цікавістю, що, однак, була викликана цілком іншою причиною.
«Мушу вас сповістити, люба Фанні, що Генрі їздив до Портсмута лише для того, щоб зустрітися з Вами; що він був просто у захваті від прогулянки з Вами минулої неділі, а ще більше — від тієї, що відбулася наступного дня біля форту; свіжий вітер, сяюче море, Ваші чарівні очі і бесіда з Вами — все було сповнено божественної гармонії і пробуджувало почуття, що назавжди лишають по собі блаженні спогади. Наскільки я розумію, це й повинно становити зміст мого листа. Він звелів мені писати, але я не знаю, про що Вам іще розповісти, окрім його вражень від поїздки до Портсмута, від тих двох прогулянок і його знайомства з Вашою сім'єю, особливо з Вашою чарівною сестричкою, милою п'ятнадцятирічною дівчинкою, що була з Вами на прогулянці і, гадаю, вперше побачила справжнє кохання. Я не маю часу, щоб писати про все це багато, і до того ж це було б недоречним, оскільки я пишу Вам у справі, з якою не слід зволікати. Люба моя, люба Фанні, якби лишень Ви були тут, — скільки б я Вам розповіла! Ви слухали б мене, поки не втомилися, і давали мені поради, поки не втомилися б іще більше; але неможливо вмістити на папері навіть соту частину того, чим повниться моя душа, тож краще я не скажу нічого; а Ви, як хочете, спробуйте вгадати, у чому річ. Новин для Вас у мене немає, — звичайно, окрім світських інтриг; але було б надто негарно з мого боку мучити Вас згадками про всіхлюдей та звані вечори, що заповнюють мій час. Мені слід було б надіслати Вам звіт про перший прийом у домі Вашої кузини, та я полінувалася, а тепер все це вже в минулому; можете вдовольнитися тим, що все було як належить, найкращим чином, у стилі, який прийшовся б до душі будь-кому з її рідних; і її вбрання, й манери, звісно ж, робили їй честь. Моя подруга, місіс Фрезер, над усе хотіла б мати такий будинок; та й мені це не завадило б. Я їду до леді Сторнуей після Великодня; вона в прекрасному гуморі і, здається, дуже щаслива. Лорд Сторнуей у колі сім'ї поводиться дуже мило, і не такий уже він незугарний з виду, як мені колись здавалося, — зрештою, бувають і гірші. Але поруч з Едмундом він виглядатиме вбого. Що сказати про цього героя? Якщо я взагалі не згадуватиму його ім'я, це накличе підозри. Тому скажу, що ми бачили його разів зо три, і мої тутешні подруги були ним зачаровані, — на їхню думку, саме таким повинен бути справжній джентльмен. Місіс Фрезер (непоганий суддя) сказала, що знає в Лондоні не більше трьох чоловіків, чия зовнішність і поведінка були б такі приємні; і мушу визнати, що вчора, коли ми тут обідали, ніхто не міг з ним зрівнятися, а присутніх було шістнадцять осіб. На щастя, за наших часів усі вдягнені за однією модою, і вбрання нікого не вводить в оману, — але… але…
Ледь не забула (це через Едмунда; щось я забагато про нього думаю, і бачите, до чого це призводить) повідомити дещо важливе від Генрі і від себе: ми відвеземо Вас до Нортгемптонширу. Люба моя крихітко, Вам не слід затримуватись у Портсмуті, це просто згуба для такого чарівного личка. Ті бридкі морські вітри шкодять здоров'ю й красі. Моя бідолашна тітонька завжди потерпала від них, навіть живучи за десять миль від моря; адмірал, звичайно, цьому не вірив, але я знаю, що це було так. Лише одне слово — і я буду рада прислужитися Вам і Генрі. Мені такий план дуже подобається; ми поїдемо кругом і покажемо Вам Еврінгем, і Вам, певно, буде цікаво проїхатися Лондоном і зайти до церкви Святого Георгія на Ганновер-сквер. Тільки в цей час не показуйте мені Вашого кузена Едмунда — це надто велика спокуса. Який довгий лист! Іще одне слово. Генрі, виявляється, знову хоче їхати до Нортгемптонширу в якійсь справі, що заслужила Вашого схвалення; але цього не можна допустити до середини наступного тижня, тобто до чотирнадцятого числа, бо в цей вечір прийом влаштовуємо ми. Ви навіть не уявляєте, який неоціненний скарб у подібних випадках — така людина, як Генрі; тому повірте мені на слово — йому немає ціни. Він побачить Рашвортів, про що я, щиро кажучи, не шкодую, — мені навіть трошки цікаво, і йому, певно, також, хоч він у цьому не зізнається. »
Фанні нетерпляче проглянула листа, потім прочитала уважно і надовго замислилася — і зрештою відчула ще більшу непевність, ніж спочатку. Єдине, в чому вона могла бути певною, — це те, що вирішальна мить іще не настала. Едмунд не освідчився. Якими є насправді почуття міс Кроуфорд, що вона надумала вчинити, а може, вчинить це без попередніх роздумів чи всупереч їм, і чи так багато значить для неї Едмунд, як було за останньої зустрічі, а якщо менше, то чи буде так і надалі, чи все знову зміниться, — про це можна було думати без кінця, думати і в той день, і в усі наступні, не дійшовши жодного висновку. Найчастіше їй спадало на думку, що міс Кроуфорд, трохи збайдужівши до Едмунда відтоді, як повернулася до своїх лондонських звичок, може завагатися, та врешті-решт переконається, що її почуття надто сильне, і не захоче від нього відмовитись. Вона силкуватиметься бути більш марнославною, ніж дозволяє їй серце. Вона буде вагатися, мучити, ставити умови, вимагатиме надто багато — але зрештою погодиться.