Мертва зона
Шрифт:
— Може, й так, — відказав Джонні без тіні усмішки.
— Ну?…
У Джонні майнула маячна думка розповісти йому все як є. Та він ураз одкинув її.
— Я бачив його в телерепортажі. День у мене сьогодні порівняно вільний, от я й надумав поїхати сюди та подивитись на власні очі. Певно, я тут був не єдиний приїжджий.
— Можете не сумніватися, — жваво озвався Бейс.
— Оце і все? — спитав Ленкт.
— Оце і все, — відповів Джонні і, трохи повагавшись, додав: — Ну, ще… я думаю, він переможе на виборах.
— Тут нема чого й думати, — сказав Ленкт. — Якщо тільки ми чогось про нього не розкопаємо. А тим часом я цілком згоден з містером Бейсом. Тримайтесь від Стілсона якнайдалі.
— За мене не турбуйтеся. — Джонні зібгав паперовий стаканчик і викинув його в кошик. — Приємно було поговорити з вами, панове, але мені ще їхати та й їхати до Дарема.
— А в Мен скоро повернетесь, Джонні? — недбало спитав Ленкт.
— Не знаю. — Джонні перевів погляд з підтягнутого, бездоганного Ленкта, що постукував новою сигаретою об циферблат електронного годинника, на Бейса, огрядного стомленого чолов’ягу з обличчям такси. — А як ви обидва гадаєте: він спробує пробиватися вище? Якщо потрапить, до палати представників?
— Тільки богові це відомо, — промовив Бейс і звів очі догори,
— Такі, як він, приходять і відходять, — сказав Ленкт. Його темно-карі, мало не чорні очі й далі пильно вивчали Джонні. — Вони — наче якийсь рідкісний радіоактивний елемент, що дуже швидко розпадається. У людей типу Стілсона немає твердих політичних підвалин, їхні тимчасові коаліції несталі й нетривкі. Ви бачили сьогодні той натовп? Студентів і фабричних робітників, що надсаджують горлянки за одного й того самого кандидата? Це не політика, це щось на зразок поголовного захоплення хула-хупом, єнотовими шапками, зачісками під «бітлів». Він засяде на свій термін у палаті представників і до сімдесят восьмого року їстиме тамтешні безплатні обіди, а потім усе скінчиться. Будьте певні.
Та Джонні не був певен.
Наступного дня на чолі в Джонні з лівого боку красувалася ціла гама кольорів. Темно-багровий, майже чорний синець над бровою розпливався по краях червоним, а на скроні, ближче до волосся ясніла гидка жовта пляма. Ліва повіка трохи набрякла й надавала обличчю хитрувато-злісного виразу, наче в якогось водевільного лиходія.
Він десять разів проплив туди й назад у басейні, а тоді, важко дихаючи, відкинувся у шезлонгу. Почував він себе препогано. За цілу ніч спав не більш як чотири години, та й у тому сні його мучили всякі страхіття.
— Привіт, Джонні… Як справи, друже?…
Він обернувся. То був Нго, в робочому одязі та рукавицях. Він лагідно всміхався. Позад нього стояв червоний візок із саджанцями карликових сосон, коріння яких було обгорнуте рядниною. Джоині згадав, як Нго називав ті сосонки, й сказав:
— Я бачу, ви знов будяки саджаєте? Нго зморщив носа в посмішці.
— На жаль, так. Містерові Четсворту вони до вподоби. Я кажу йому: це ж не дерева, а сміття. Таких у Новій Англії повно скрізь і всюди. Тоді він робить отак… — Обличчя Нго збіглося зморшками, і він став схожий на карикатурну потвору з нічної телевізійної програми, — …і каже: а ви знайте саджайте.
Джонні засміявся. Атож, оце і є Роджер Четсворт. Усе має бути так, як завгодно йому.
— Ну, а як вам сподобалась учорашня зустріч з кандидатом?
Нго злегенька всміхнувся.
— Дуже повчально, — сказав він. У його очах годі було щось прочитати. Може, він і не помітив барвистої прикраси над бровою в Джонні. — Так, дуже повчально, ми всі задоволені.
— От і добре.
— А ви?
— Не дуже, — сказав Джонні і обережно доторкнувсь пальцями до синця, що добре давався йому взнаки.
— Атож, погано, треба прикласти сире м’ясо, — мовив Нго, так само непроникно всміхаючись.
— А сам кандидат вам сподобався? Вам і вашому класові? Вашому польському товаришеві? Рут Чен та її сестрі?
— Коли їхали назад, ми про це не розмовляли — так попросили наші викладачі. Вони сказали нам подумати про те, що ми бачили. Я гадаю, у вівторок ми будемо писати в класі. Так, я дуже гадаю, що будемо. Класний твір.
— То що ви напишете у своєму творі?
Нго звів очі до блакитного літнього неба. Він і небо всміхались одне до одного. У чуприні Нго вже прозирали перші нитки сивини. Джонні майже нічого про нього не знав: не знав, чи був він колись одружений, чи має дітей; не знав, коли він покинув рідну країну і звідки він родом — із Сайгона чи з котроїсь сільської провінції. Не мав і найменшого уявлення про політичні погляди Нго.
— Ми балакали про гру в усміхненого тигра, — сказав Нго. — Ви пам’ятаєте?
— Так, — відповів Джонні.
— Я розкажу вам про справжнього тигра. Коли я був хлопчиком, у нашій окрузі з’явився лихий тигр. То був Le manger d’homme — тигр-людожер. Він нападав на дітей і старих жінок, бо тоді була війна і чоловіків у селищі не залишилось. Не та війна, що оце недавно, а друга світова. Тигрові смакувало людське м’ясо. А хто міг убити такого страшного звіра в убогому селищі, де наймолодший чоловік був шістдесятирічний та ще й однорукий, а найстаршому хлопцеві, це мені, тільки-но минуло сім? Та ось одного дня того тигра знайшли в ямі, куди поклали на принаду труп жінки. Це жахливо — зробити принадою людську істоту, створену за подобою божою, але ще жахливіше нічого не робити, коли лютий звір пожирає малих дітей. І я розкажу в своєму творі, що, коли ми знайшли того тигра, він був ще живий. Гострий кіл, що стирчав у ямі, пропоров йому черево, але він ще жив. Ми забили його на смерть мотиками й дубцями. Били всі — старі діди, жінки, малеча, — хоч деякі дітлахи так боялися, що аж пообпудились. Тигр упав у яму, і ми забили його на смерть своїми мотиками, бо чоловіки з нашого селища пішли на війну з японцями. Я думаю, ваш Стілсон схожий на того лихого тигра, якому так смакувало людське м’ясо. Я думаю, й на нього треба викопати пастку, щоб він туди попався. А якщо залишиться живий, треба буде бити його до смерті.
І він лагідно всміхнувся до Джонні під ясним літнім сонцем.
— Ви справді так вважаєте? — спитав Джонні.
— Так, так, — відповів Нго. Він говорив спокійно, наче йшлося про щось зовсім дріб’язкове. — Я не знаю, що скаже мені викладач, коли я подам такий твір. — Він знизав плечима. — Може сказати: Нго, ви ще не готові до американського способу життя. Але я напишу щиро, так, як відчуваю. А що думаєте ви, Джонні?
— Я думаю, він небезпечний, — відказав Джонні. — Я… я знаю, що небезпечний.
— Знаєте? — перепитав Нго. — Так, я гадаю, що ви таки знаєте. А от ваші співвітчизники в Нью-Гемпширі бачать у ньому кумедного блазня. Для них він усе одно, що для багатьох отой чорний, Їді Амін Дада. А для вас — ні.
— Ні, — сказав Джонні. — Та все-таки думати про те, щоб убити його…
— Убити політично, — осміхнувся Нго. — Я маю на думці його політичну смерть.
— А якщо так не вийде?
Нго посміхнувся, випростав вказівний палець, задер догори великий, а тоді рвучко опустив його.