Мертва зона
Шрифт:
Скінчивши цю роботу, він застебнув бушлат і вийшов із зали. Лунко грюкнули двері. Джонні поглянув на годинник. Була вже за чверть восьма. У залі потроху ставало тепло. Він сидів і чекав. Голова і далі боліла страшенно, але, хоч як це дивно, зносити біль тепер було легше, ніж раніш.
Лишалося втішатись тільки тим, що біль уже не довго його мучитиме.
О дев’ятій годині двері зали рвучко розчахнулись, і він миттю прокинувся від сторожкої дрімоти. Руки його вхопилися за гвинтівку, але одразу ж розтислись. Він припав до ромбічного отвору. Цього разу до зали ввійшло четверо. Серед них сторож у своєму бушлаті з відгорненим коміром. Решта троє — молодики в розстебнутих пальтах, під якими виднілися пристойні костюми. Джонні відчув, як швидко забилось його серце. В одному з тих трьох він упізнав Санні Еллімена. Тепер його волосся було коротко підстрижене й модно зачесане, але блискучі зелені очі анітрохи не змінилися.
— Усе гаразд? — запитав він.
— Можете перевірити, — відповів сторож.
— Ти, старий, не ображайся, — сказав йому другий молодик.
Вони рушили до помосту. Один з них увімкнув і вимкнув підсилювач, як видно, вдоволений перевіркою.
— Усі так метушаться, наче якийсь імператор приїздить, — пробурчав сторож.
— Атож, імператор, — озвався третій, що також здався Джонні знайомим ще з мітингу в Трімбуллі. — Невже ти, старий, і досі не второпав?
— Нагорі подивився? — спитав Еллімен сторожа, і Джонні аж похолов.
— Двері на сходи замкнено, — відповів сторож. — Як завше. Я посмикав.
Джонні подумки поблагословив дверний замок.
— Треба було подивитися, — сказав Еллімен.
Сторож досадливо реготнув.
— Дивні ви хлопці, — мовив він. — Кого шукаєте? Хіба привида?
— Годі тобі, Санні, — знов озвався той, що здався Джонні знайомим. — Нікого там нема. А як візьмемо ноги в руки, то ще встигнемо хлебнути кави в кафе на розі.
— Яка тут у них кава, — сказав Санні. — Не кава, а бісові помиї. Ти, Мучі, гайни краще нагору та глянь, чи все там гаразд. На те й інструкції.
Джонні облизав зашерхлі губи й міцніше стиснув гвинтівку. Повів очима в обидва боки вузької галереї. Праворуч вона впиралася в глуху стіну, ліворуч ішла до службових приміщень. Чи сюди податися, чи туди — різниці ніякої. Досить поворухнутись, і вони його почують. Порожня зала — однаково що підсилювач. Він у глухому куті.
Внизу почулися звуки ходи. Відчинились і зачинились двері на сходи. Джонні чекав, заціпенілий і безпорадний. Просто під ним балакали ті двоє і сторож, але Джонні їх не чув. Він поволі, мов механічна лялька, повернув голову на в’язах і втупився поглядом у той кінець галереї, де мав з’явитися молодик, котрого Санні Еллімен назвав Мучі. Ого, як вражено сіпнеться його знуджене обличчя і як він роззявить рота! Гей, Санні, тут якийсь тип!
Долинули приглушені кроки Мучі, що піднімався сходами. Треба щось придумати, бодай що-небудь. Та нічого не спадало на думку. Зараз вони його застукають, лишилася якась хвилина, і цього вже не відвернути. Хоч би що він зробив, кінець буде один.
Почали відчинятися й зачинятися двері в коридорі, усе ближче й виразніше. З чола Джонні впала крапля поту й залишила на джинсах темну плямку. Він пригадував кожні двері, повз які проходив сам дорогою сюди. Мучі вже заглянув до Міського управителя, й до Членів виборної ради, й до Податкового інспектора. Ось він відчиняє двері Чоловічого туалету, ось швидко озирає кабінет Інспектора опіки над бідними, а ось уже й Жіночий туалет. Лишилися останні двері — ті, що ведуть на галерею.
Двері відчинились. Чути було, як Мучі ступив два кроки до балюстради, що тяглася вподовж задньої стіни зали.
— Усе, Санні? Ти задоволений?
— Там скрізь порядок?
— Еге ж, як у в’язниці, — відповів Мучі, і внизу почувся регіт.
— Ну то спускайся, і ходім пити каву, — сказав третій молодик.
Джонні не вірив собі. Двері з грюкотом зачинилися. Звуки ходи почали віддалятись — спершу в коридорі, потім на сходах і нарешті внизу.
Він обм’як, і на якусь хвилю все перед очима попливло й оповилося сірою тінню. Грюкнули надвірні двері — ті троє подалися пити каву, — і він помалу прийшов до тями.
Внизу сторож висловився по-своєму.
— Сучі сини, — сказав він.
А тоді й собі подався геть, і наступні двадцять хвилин у залі лишався тільки Джонні.
Близько пів на десяту до зали посунули громадяни Джексона. Перші з’явилися три літні дами в чорному, що торохтіли проміж себе, мов сороки. Вони сіли ближче до груби, де їх було згори ледве видно, і взяли з лави глянсуваті буклети. Ті буклети, судячи з усього, майже цілком складалися з фотографій Грега Стілсона.
— Я просто закохана в цього чоловіка, — сказала одна. — Вже тричі брала в нього автограф і сьогодні знову візьму, неодмінно.
Більше про Грега Стілсона дами не говорили. Вони завели балачку про завтрашню урочисту відправу в методистській церкві.
Сидячи мало не над самою грубою, Джонні після недавнього холоду опинився наче на жару. І хоч, скориставшись із передиху між відходом Стілсонових охоронців і приходом перших городян, він скинув з себе не тільки теплу куртку, а й джемпер, проте мусив раз по раз утирати обличчя носовиком. Знов почав даватися взнаки крововилив в оці. Джонні бачив тим оком нечітко, мов крізь червонястий серпанок.
Двері внизу розчинилися, хтось гучно затупав ногами, оббиваючи із взуття сніг а тоді через усю залу пройшли четверо чоловіків у картатих вовняних куртках і сіли в перший ряд. Один з них одразу ж почав розповідати французький анекдот.
Потім заявилася молода, років двадцяти трьох, жінка з малим хлопчиком, що виглядав років на чотири. Хлопчик був одягнений у блакитний зимовий комбінезончик з ясно-жовтим оздобленням. Передусім він спитав, чи можна йому поговорити в мікрофон.
— Ні, малий, — відказала жінка.
Вони сіли позаду тих чотирьох чоловіків. Хлопчик негайно почав калатати ногами в передню лаву, і один чоловік озирнувся через плече.
— Томмі, перестань, — сказала жінка.
Була вже за чверть десята. Двері без упину відчинялись і зачинялись. Залу заповнював строкатий люд — чоловіки й жінки, різні віком, виглядом, суспільним станом. Над рядами плив збуджений гомін, в якому вчувалося нетерпіння. Ці люди зібралися тут не на те, щоб закидати запитаннями свого законного обранця, — їм кортіло побачити, як їхню невеличку громаду вшанує візитом справжня «зірка». Джонні знав, що на такі зустрічі з «нашими кандидатами» й «нашими конгресменами» здебільшого приходять лише мізерні купки фанатиків і вони відбуваються в майже порожніх залах. Під час передвиборної кампанії 1976 року в Мені одна із словесних баталій між Біллом Коуеном та його суперником Дейтоном Куні зібрала, коли не рахувати репортерів, лише двадцять шість чоловік. Ті бучні саморекламні вистави влаштовувались про людське око, аби напустити туману й вихвалятися ними перед наступними виборами, а насправді для більшості з них цілком вистачило б і середнього розміру комори. Але тут, у Джексоні, на десяту годину всі ряди були заповнені вщерть, та ще чоловік двадцять чи тридцять стояло позаду. Щоразу як відчинялися двері, Джонні міцніше стискав гвинтівку. Він і досі не був певен, чи спроможеться здійснити свій задум, хоч би як багато від цього залежало.