Мертва зона
Шрифт:
П’ять хвилин на одинадцяту… десять хвилин. Джонні вже подумав був, що Стілсон десь затримався, а може, й зовсім не приїде. І в потаємній глибині душі відчув полегкість.
Аж раптом двері розчинились, і по залі покотився гучний голос:
— Привіт! Як тут славне місто Джексон?
По рядах перебіг потішений гомін. Хтось несамовито загорлав:
— Привіт, Грег! Як ся маєш?
— Маю дай боже, — не забарився з відповіддю Стілсон. — Чого й тобі бажаю!
Хвиля оплесків змінилася схвальними вигуками.
— Ну годі, годі! — крикнув Грег, перекривши галас.
Він швидко йшов проходом до помосту, побіжно тиснучи руки, що тяглися до нього.
Джонні стежив за ним крізь своє вічко. На Стілсоні було тепле пальто із шкіри-сириці з цигейковим коміром, а на голові, замість звичної каски, плетена лижна шапочка з ясно-червоною китицею. Перед помостом він зупинився й помахав рукою кільком репортерам, що приїхали на цю зустріч. Сяйнули фотоспалахи, і знов гримнули оплески, такі гучні, що аж стеля задвигтіла.
І Джонні Сміт зрозумів: тепер або ніколи.
Раптом на нього знов наринули моторошно виразні спогади про все, що він відчув, потискаючи Стілсонові руку на передвиборному мітингу в Трімбуллі. У його зболілій, понівеченій голові розітнувся глухий дерев’яний удар, так наче там сталося якесь неймовірної сили зіткнення. Певно, то був голос самої долі. Куди простіше відкласти все до наступного разу, і нехай собі Стілсон говорить і говорить. Куди простіше дати йому піти, а самому сидіти тут, обхопивши руками голову, поки розтечеться весь цей люд і повернеться сторож прибрати радіоапаратуру й вимести сміття, — сидіти й тішити себе надією, що за тиждень буде ще одна субота й ще одне місто.
Ні, він повинен зробити це тепер, доконче тепер, — адже від того, що станеться сьогодні в цій провінційній залі, залежить доля кожної людини на землі.
А отой глухий удар у голові — наче зіткнулися полюси долі.
Стілсон піднімався східцями до трибуни. На помості більш нікого не було. Три охоронці в розстебнутих пальтах стояли, прихилившись до бічної стіни.
Джонні підвівся.
Усе відбувалося немовби в уповільненому темпі.
Ноги затерпли від довгого сидіння. Коліна потріскували, наче негодящі петарди. Час, здавалося, застиг, оплески все гриміли, хоча вже поверталися голови й витягувались шиї, і хтось уже злякано скрикнув, та оплески гриміли й далі; хтось скрикнув, бо на галереї стояв чоловік і тримав у руках гвинтівку, а всі ж бо не раз бачили таке на екрані телевізора — то була класична, добре знайома кожному ситуація. І по-своєму, така ж типово американська, як Чарівний Світ Діснея. Ось — політичний діяч, а отам нагорі — чоловік з гвинтівкою.
Грег Стілсон теж обернувся й задер голову, так що гладка шия збіглася складками. На червоній лижній шапочці сіпнулася китиця.
Джонні приставив гвинтівку до плеча. У першу мить приклад засовався, а тоді зручно вперся в заглибнику над грудьми. Джонні раптом пригадав, як колись, ще хлопчиськом, ходив з батьком на полювання. Вони довго блукали в пошуках дичини, а коли він зрештою вгледів куріпку, то не зміг спустити курок: так його затрусило. То була його потаємна ганьба, щось ніби рукоблудство, і він ніколи нікому про це не розповідав.
Знов почувся скрик. Одна з трьох літніх дам злякано затулила рукою рота, і Джонні побачив на широких крисах її чорного капелюха штучні ягоди. До нього зверталися нові обличчя — великі білі нулі. Розтулені роти — маленькі темні нулі. Хлопчик у теплому комбінезоні показував на нього пальцем. Мати намагалася заслонити малого собою. Нараз Стілсон опинився на мушці, і Джонні вчасно згадав, що треба зняти запобіжник. Біля протилежної стіни молодики в розстебнутих пальтах сягали руками під піджаки, і Санні Еллімен, зблискуючи зеленими очима, кричав:
— З помосту, Грег! З помосту!
Та Стілсон і далі дивився на галерею, і ось їхні погляди злютувались удруге в цілковитому порозумінні, і в ту мить, як Джонні спустив курок, Стілсон лише трохи пригнувся. Виляск пострілу прокотився по зали кулею зрізало краєчок помосту, і там, при самому розі, стало видно оголене світле дерево. Полетіли тріски. Одна вдарила в мікрофон, і знов розлігся жахливий виск, що раптом перейшов у низьке гортанне гудіння.
Джонні загнав у ствол другий патрон і знов натиснув спусковий гачок. Цього разу куля продірявила запорошений килим, що вкривав поміст.
Натовп заметався, як знавісніла худоба. Всі кинулись до центрального проходу. Ті, що стояли були позаду, легко вискочили із зали, а потім у подвійних дверях утворилась тиснява, і люди з криком та лайкою намагалися продертись назовні.
У протилежному кінці зали також заляскали постріли, і просто перед носом у Джонні порснули тріски з поруччя балюстради. В наступну мить щось свиснуло біля самого вуха. Потім невидимий палець черкнув по комірцю сорочки. Ті троє під стіною навпроти стріляли з пістолетів, і ніщо не перешкоджало їм цілитися в Джонні, що стояв сам-один на галереї. А втім, подумав він, вони навряд чи завагалися б, якби навіть коло нього були ні в чому не винні люди.
Одна з трьох літніх дам учепилася в рукав Мучі. Давлячись слізьми, вона намагалася про щось запитати. Молодик грубо відштовхнув її і обіруч затис пістолет. У залі вже пахло пороховим димом. Відтоді як Джонні підвівся, минуло секунд із двадцять.
— З помосту, Грег! З помосту!
Стілсон і досі стояв край помосту, трохи пригнувшись і невідривно дивлячись нагору. Джонні приспустив ствол гвинтівки, і Стілсон на мить опинився якраз у нього на мушці. Та в цю ж таки мить Джонні дряпонуло по шиї, відкинуло назад, і його власна куля полетіла хтозна-куди. З вікна навпроти з дзенькотом посипалося розбите скло. Внизу почулися зойки. Плече й груди Джонні заливала кров.
«Атож, чудово ти його вбиваєш», — розпачливо подумав він і знову кинувся до балюстради. Загнав у ствол патрон і рвучко приклав гвинтівку до плеча. Нарешті й Стілсон зрушив з місця. Він швидко збіг з помосту, а тоді знов озирнувся на Джонні.
Ще одна куля свиснула біля скроні. «Я весь у крові, наче недорізаний кабан, — майнула думка. — Ну ж бо, до діла. Треба з цим кінчати».
Затор у дверях прорвало, і тепер юрба витікала із зали вільніше. Зі ствола пістолета котрогось із тих, що стояли під стіною внизу, вихопився димок, і той самий невидимий палець, який черкнув був по комірцю, пекуче дряпонув Джонні щоку. То байдуже. Все байдуже, крім Стілсона. Він знову прицілився.