Мертва зона
Шрифт:
О боже, хоч би цього разу не схибити…
Тепер Стілсон рухався навдивовижу прудко, як на такого дебелого чолов’ягу. Чорнява молода жінка, яку Джонні примітив раніше, була саме на півдорозі до дверей — бігла, несучи на руках заплаканого хлопчика й так само намагаючись прикрити його собою. І те, як повівся Стілсон у наступну мить, так приголомшило Джонні, що він мало не впустив гвинтівку. Стілсон вихопив малого з материних рук і, тримаючи його поперед себе, швидко обернувся до галереї. Тепер на мушці був не він, а маленьке непіддатливе тільце в
(туман, блакитний туман, жовті смуги, тигрові смуги)
блакитному комбінезончику з жовтими лямівками.
Джонні аж рота розкрив. Атож, то був Стілсон. Тигр. Але оповитий туманом.
Що це означає? Джонні викрикнув ці слова, але з уст його не
Пронизливо заверещала мати, але Джонні колись уже чув це.
— Томмі! Віддай його мені!.. Томмі! Віддай його мені, негіднику!
Голова Джонні болісно пухла, роздималась, як футбольна камера. Все перед очима почало тьмяніти. Єдина ясна пляма залишилась у прорізі прицілу, а приціл був наведений просто в груди блакитного комбінезончика.
Ну ж бо, стріляй, бога ради, стріляй, а то він утече…
Аж ось — чи, може, то просто помутніло в очах — блакитний комбінезончик почав розпливатися, втрачати колір у червонястому серпанку, а жовті смуги довшали й ширшали, аж поки затопили все навколо.
(в тумані, атож, він у тумані, але що б воно означало? те, що небезпека минула? чи тільки те, що він для мене недосяжний? що б воно)
Унизу щось сяйнуло і згасло. В скаламученій свідомості Джонні майнула здогадка: фотоспалах.
Стілсон відштовхнув жінку й задкував до дверей; у його хижо примружених очах читався холодний розрахунок. Хлопчик відчайдушно пручався, але Стілсон міцно тримав його за шию і під коліньми.
Не можу. Милий Господи, прости мене, я не можу.
І тут у Джонні вдарили ще дві кулі: одна влучила у верх грудей, відкинула до стіни, а звідти його враз, мов пружиною, штовхнуло назад; друга ввігналася в лівий бік, і він, крутнувшись на місці, заточився на балюстраду. Він ледь усвідомив, що упустив гвинтівку. Вона впала на підлогу галереї і від удару випалила в стіну. Джонні повалився на балюстраду і, проломивши поруччя, полетів униз. Зала двічі перевернулась у нього перед очима, а тоді розлігся тріск — то він упав поперек на лави, зламавши собі хребет і обидві ноги.
Він розтулив рота, щоб закричати, але звідти фонтаном линула кров. Лежачи серед уламків розтрощених лав, він подумав: «Оце й кінець. Нікчема я. Все занапастив».
До нього діткнулися чиїсь руки, безжальні руки. Перевернули горілиць. Над ним стояли Еллімен, Мучі і той третій. Перевернув його Еллімен.
Підійшов Стілсон і відштовхнув Мучі вбік.
— Не чіпайте його, — різко мовив він. — Знайдіть того сучого сина, що зробив знімок. Розбийте його апарат.
Мучі і третій молодик пішли. Десь неподалік чути було голос чорнявої жінки:
— …дитиною затулився, малою дитиною, я всім розкажу…
— Заткни їй пельку, Санні, — звелів Стілсон.
— Та певне, — мовив Санні і відійшов.
Стілсон став навколішки й нахилився над Джонні.
— Ми десь зустрічалися, приятелю? Тільки без брехні. Тобі однаково гаплик.
— Зустрічалися, — прошепотів Джонні.
— У Трімбуллі, еге ж?
Джонні кивнув головою.
Стілсон рвучко підвівся, і Джонні останнім відчайдушним зусиллям потягся й ухопив його за щиколотку. Це тривало лише секунду: Стілсон легко вивільнився. Але й секунди було досить.
Усе перемінилося.
До нього підступили люди, але їхніх облич він не бачив — тільки ноги. Та це вже нічого не важило. Усе перемінилося.
На очі йому навернулися сльози. Доторкнувшись до Стілсона цього разу, він не відчув нічого, крім порожнечі. З таким же наслідком він міг би доторкнутися до розрядженого акумулятора. До спиляного дерева. До безлюдного будинку. До голих книжкових полиць. До пляшки від вина, в яку встромляють свічку.
Усе тьмяніло. Віддалялося. Ноги навколо нього втрачали обриси, розпливались. Він чув збуджені голоси, гомін розмови, але вже не розрізняв слів. Тільки звуки, та й ті поступово затихали, зливаючись в одну високу, дзвінку й ніжну ноту.
Він повів очима через плече й побачив перехід, з якого вийшов колись. Вийшов, наче оповитий прозорою плацентою, в такий самий ясний світ. Тільки тоді ще була жива мати, і батько стояв поруч і кликав його на ім’я, аж поки він зрештою пробився до них. А тепер настав час повернутись назад, оце й усе. Тепер він може повернутись назад.
Я доконав свого. Якось та доконав. Сам не знаю як, але доконав-таки.
Його
Ну, в перехід. Усе гаразд.
Він подумав, що досить йому туди дістатись, як він зможе звестися на ноги й піти.
Частина третя
ВІДОМОСТІ З МЕРТВОЇ ЗОНИ
Портсмут, Нью-Гемпшир
23 січня 1979 р.
Любий тату!
Мені страшенно важко братися до цього листа, і тому я спробую писати по змозі коротше. Коли ти його одержиш, мене вже, мабуть, не буде серед живих. Мені випала жахлива доля, і тепер я думаю, що все почалося ще до тієї автокатастрофи і моєї коми. Ти знаєш усю мою історію як екстрасенса і, можливо, пам’ятаєш, як мама твердила перед смертю, що на це була воля Господня і що Господь призначив мені якусь місію. Вона просила мене не тікати від цієї місії, і я пообіцяв — не тому, що сприйняв це серйозно, а просто задля її душевного спокою. І от тепер схоже на те, що вона мала рацію, хоч воно й трохи смішно. Я й досі не дуже вірю в бога як у реальну істоту, що вирішує все за нас і дає нам усілякі завдання, наче бойскаутам, які мають здобувати почесні відзнаки у Великому Поході Життя. Але не вірю я і в те, що всі мої знегоди — наслідок сліпої випадковості.
Так от, тату, влітку 1976 року я поїхав на передвиборний мітинг Грега Стілсона у Трімбуллі, що належить до третього виборчого округу Нью-Гемпширу. Може, ти пригадуєш, він тоді балотувався вперше. Дорогою до трибуни він потиснув багато рук, у тім числі й мою. Далі тобі нелегко буде повірити, хоч ти й мав не одну нагоду впевнитись у моєму хисті. Сталося одне з моїх «прозирань», тільки цього разу не просто прозирання, тату. То було видіння в біблійному розумінні слова чи принаймні дуже близькому до нього. І ось що дивно: воно було не таке виразне, як деякі попередні «прозирання», — все повивав загадковий блакитний туман, незнаний мені доти, — але страшенно, неймовірно вразило мене. Я побачив Грега Стілсона президентом Сполучених Штатів. Через скільки років, сказати не можу, хоч на той час він добряче полисів. Років, мабуть, через чотирнадцять, щонайбільше через вісімнадцять. Ти знаєш, мій хист полягає в баченні, а не в тлумаченні, і хоч цього разу мені заважав той дивний блакитний туман, однак я побачив цілком досить. Якщо Стілсон стане президентом, міжнародна ситуація ще дужче загостриться, а вона вже й так доволі кепська. Якщо він стане президентом, то кінець кінцем розв’яже світову ядерну війну. На мою думку, перший спалах такої війни виникне в Південній Африці. Думаю також, що ця недовга кривава війна не обмежиться обміном ракетними ударами між двома чи трьома державами — в неї втягнеться країн двадцять плюс скількись там терористичних угруповань.
Тату, я розумію, це скидається на маячню. Мені й самому так здається. Але я не маю і найменшого сумніву, що загроза страшна й цілком реальна, і не хочу применшувати її чи заплющувати на неї очі. Ні ти, ні хто інший і досі не знаєте, що я втік від Четсвортів зовсім не через ту пожежу в ресторані. Мабуть, я тікав тоді від Грега Стілсона і від того, що мав зробити. Як ото Ілія, що сховався в печері, чи Йона, що опинився в череві кита. Розумієш, я думав: почекаймо — побачимо. Побачимо, чи з’являться якісь реальні призвістки такого страхітливого майбутнього. То, може, я б і досі чекав, але минулої осені в мене почастішали й посилились напади головного болю і до того ж сталась одна прикра історія в дорожній бригаді, де я працював. Я думаю, Кійт Стренг, наш бригадир, не забув про неї і…
Витяг з протоколу свідчень, заслуханих так званою «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.
Опит свідка провадить м-р Норман Д. Верайзер, головний юрисконсульт комісії.
Свідок — м-р Кійт Стренг, що проживає в м. Фініксі, штат Арізона, бульвар Дезерт, 1421.
Дата опиту — 17 серпня 1979 р.
Верайзер. На той час Джон Сміт працював в управлінні громадських робіт міста Фінікса, чи не так?