Мертва зона
Шрифт:
В. Атож, у нього була пухлина в мозку. І в пілота компанії «Істерн ерлайнз», чий літак кілька років тому розбився у Флориді, також. Але ні в тому, ні в тому випадку ніхто навіть не припускав, що поштовхом до цього стала пухлина мозку. Хотів би звернути вашу увагу на кілька інших одіозних осіб — Річарда Спека, чи так званого «Семового сина», чи Адольфа Гітлера, — вони не страждали на пухлину мозку, а проте стали вбивцями. Або згадаймо Френка Додда, душогуба з Касл-Рока, якого викрив Джонні. Хоч яким би невмотивованим визнала комісія вчинок Джонні, одначе то був вчинок людини при здоровому розумі. Можливо, доведеної до розпачу тяжкими душевними муками… але при здоровому розумі.
…а головне — знай, що я вчинив це не зопалу, а після довгих і страшенно болісних роздумів. Якби мати певність, що, вбивши його, я дам змогу людству вигадати зайві чотири роки, чи два роки, чи бодай вісім місяців, аби ще раз усе обміркувати, — навіть тоді справа варта заходу. Це хибний шлях, але він може обернутись і правильним. Не знаю. Але грати роль Гамлета я більше не хочу. Я ж бо знаю, який небезпечний Стілсон.
Тату, я тебе дуже люблю. Повір мені.
Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.
Опит веде м-р Елберт Ренфрю, помічник головного юрисконсульта комісії.
Свідок — м-р Стюарт Клоусон, що проживає в м. Джексоні, штат Нью-Гемпшир, на Блекстреп-роуд.
Ренфрю. Отже, містере Клоусон, ви прихопили з собою фотоапарат?
Клоусон. Еге ж! Уже коли виходив з дому. Я взагалі не збирався йти туди того дня, хоч мені й подобається Грег Стілсон… цебто подобався до тієї історії. Розумієте, мені наша міська зала в печінки в’їлася.
Р. Через отой іспит на водійські права?
К. Точно. Так провалитися — це ж вам не жарт. Але врешті я сказав собі: є, якого біса, піду. І ось маю знімок. Який знімок! І зробив його я. Може, ще й розбагатію з нього. Як той, що зняв піднесення прапора на Іводзімі.
Р. Сподіваюся, молодий чоловіче, ви не вважаєте, що все те було розіграно спеціально для вас?
К. Та ні, що ви! Просто я хотів сказати… ну… сам не знаю, що я хотів сказати. Але це сталося перед самими моїми очима, і… розумієте… Одне слово, я страшенно радий, що мій «Нікон» був тоді зі мною.
Р. Ви сфотографували Стілсона в ту мить, коли він підняв перед собою хлопчика?
К. Томмі Робсона. Так, сер.
Р. І оце збільшення з того фото?
К. Так, це мій знімок.
Р. А що сталося після того, як ви його зробили?
К. За мною кинулися двоє з тих горлорізів. Кричали: «Віддай камеру, шмаркач! Кинь її!..» І всяке таке паскуд… неподобство.
Р. А ви від них тікали.
К. Тікав? Ого, ще й як! Вони гналися за мною мало не через усе місто. Один уже майже схопив був мене, але послизнувся на кризі і впав.
Коуен. Хочу вам сказати, юначе, що, перебігавши тих двох бандитів, ви виграли найважливіші перегони в своєму житті.
К. Дякую, сер. Те, що Стілсон утнув того дня… звісно, варто було побачити, але… заслонитися малою дитиною перед усім людом — це така вже підлота, що й слів нема. Б’юсь об заклад, тепер його в Нью-Гемпширі не оберуть навіть гицелем, не те що…
Р. Дякую, містере Клоусон. Ви можете бути вільні.
І знову жовтень.
Сейра довго відкладала цю поїздку, але надійшов такий день, коли зволікати далі стало не можна. Вона відчула це. Отож залишила обох малих на місіс Ебленеп — тепер Хезлітти мали в домі прислугу, замість маленького червоного «пінто» дві пристойні машини, а річний доход Уолта ось-ось мав сягнути тридцяти тисяч доларів — і вирушила сама до Паунела крізь вогнисте сяєво пізньої осені.
І ось вона зупинила машину на узбіччі мальовничого путівця, вийшла і попростувала до невеличкого кладовища по той бік дороги. Потьмяніла металева табличка на кам’яному стовпі воріт сповіщала, що то Березовий гай. Навколо — повитий зеленню мур, могили дбайливо доглянуто. Подекуди — вицвілі прапори, залишені на День пам’яті полеглих воїнів, п’ять місяців тому. Незабаром вони будуть поховані під снігом.
Сейра ішла повільно, нікуди не поспішаючи, і вітер пошарпував поділ її темно-зеленої спідниці. Там лежали покоління Боуденів, там — велика родина Марстенсів, а отам, навколо високого мармурового пам’ятника, спочивали Пілсбері, чий рід сягав аж у 1750 рік.
А в глибині кладовища, біля самого муру, вона побачила порівняно новий кам’яний надгробок з простим написом: Джон Сміт. Сейра стала навколішки, нерішуче торкнулася каменю. Замислено провела пучками пальців по його гладенькій полірованій поверхні.
23 січня 1979 р.
Люба Сейро!
Оце щойно я написав дуже важливого листа до батька, сидів над ним майже півтори години. На ще одне таке зусилля мене просто не стане, тому прошу тебе: як тільки отримаєш цього листа, подзвони батькові. Зараз же, Сейро, не читаючи далі, іди й подзвони…
Ну от, тепер ти напевне все знаєш. А я хочу тобі сказати, що останнім часом багато думав про той наш вечір на ярмарку в Есті. Якби я мав угадати, які дві речі з нього тобі найбільше запам’ятались, я б відповів: моя неймовірно щаслива гра на Колесі Фортуни (пригадуєш, там один хлопчина все казав: «Це ж така втіха — бачити, як ви його обдираєте»?) і ота маска, що я начепив на себе задля сміху. Я хотів тебе розіграти, але ти розсердилась, і все в нас тоді мало не полетіло шкереберть. Хоч, може, коли б так сталося, я б не опинився тут, де я тепер, і той таксист теж був би досі живий. А з другого боку, від своєї долі, мабуть, не втечеш, і те, що судилося, однаково спостигло б мене — за тиждень, чи за місяць, чи за рік.
Ну що ж, ми спробували щастя, і нам випав номер «на користь закладу» — подвійний нуль. Але я думаю про тебе, Сейро, і хочу, щоб ти знала це. Для мене ж нікого іншого ніколи не існувало, і той вечір лишився найкращим, що в нас було…
— Привіт, Джонні, — прошепотіла вона, а вітер легенько ворушив осяйно-багряні крони дерев, і червоний листочок, покружлявши на тлі блакитного неба, тихо опустився їй на коси. — Я тут. Ось я і прийшла.
Говорити голосно начебто не випадало: колись вона й сама сказала б, що розмовляти на кладовищі з мертвим може хіба що ненормальний. Та в що хвилину, на превеликий Сейрин подив, на неї наринули такі бурхливі й невтримні почуття, що їй боляче звело горло, а руки несамохіть стислися так, наче їх злютувало. І нічого страшного, як вона й поговорить із Джонні: зрештою, позаду в них дев’ять років, і ось тепер усьому кінець. Далі буде тільки Уолт, і діти, і усмішки з-за помосту, на якому промовляє її чоловік, постійні усмішки на задньому плані, а час від часу, гляди, й нарисочок у недільній газеті, якщо Уолтова політична кар’єра зазнає стрімкого злету, на який він так упевнено розраховує. Майбутнє щороку додаватиме її косам трохи сивини; і скоро вже не походиш без ліфчика, бо груди дедалі дужче одвисатимуть: і доведеться обачніше користуватись косметикою; майбутнє — це регулярні заняття в групі здоров’я при бангорському осередку Спілки молодих християнок, вічні покупки, проводи Денні до першого класу, а Дженіс до дитячого садка, новорічні вечірки й вигадливі капелюшки; і отак життя її помалу перейде рубіж вісімдесятих років, за який раніше заглядали тільки письменники-фантасти, і вступить у дивну й майже невідому фазу — в середні літа.