Мертва зона
Шрифт:
Джонні випив усе до дна. Питво мало гіркий присмак.
Розділ сьомий
— Заплющте очі, — сказав доктор Вейзак.
То був невеличкий на зріст товстун з неймовірно буйною чуприною та пишними баками. Джонні не міг отямитися з дива, бачачи стільки волосся на одній голові. Якби років п’ять тому чоловік з такою зачіскою з’явився в першому-ліпшому барі на сході Мену, йому не дали б проходу цікаві, а якби ще він був у Вейзакових літах, то його могли б і припровадити до поліції.
Така кучма. Це ж треба…
Джонні заплющив очі. Голову йому обліпили електричними датчиками. Провідки від контактів тяглися до електроенцефалографа, встановленого на прикріплених до стіни консолях. Доктор Браун і медсестра стояли біля апарата, з якого повільно виповзала широка паперова стрічка енцефалограми. Джонні волів би, щоб сьогодні чергувала Марі Мішо. Йому було трохи боязно.
Доктор Вейзак торкнувся його повік, і Джонні сіпнувся.
— Ну-ну… спокійно, Джонні. Це вже два останні. Отут… І отут.
— Усе гаразд, докторе, — сказала сестра. Щось басовито забриніло.
— Добре, Джонні. Вам зручно?
— Таке відчуття, наче мідяки на повіках.
— Справді? Дарма, зараз минеться. А тепер я поясню вам суть цього дослідження. Я проситиму вас уявити собі різні предмети. На кожен вам дається десять секунд, а всіх предметів буде двадцять. Ви зрозуміли?
— Так.
— Дуже добре. Починаємо. Докторе Браун, як у вас?
— Усе напоготові.
— Чудово. Джонні, будь ласка, уявіть собі стіл. А на столі апельсин.
Джонні викликав в уяві ці предмети. Перед його внутрішнім зором постав складаний столик з металевими ніжками. На ньому трохи збоку від середини лежав великий апельсин з фірмовою наліпкою «Санкіст» на пухирчастій шкірці.
— Добре, — мовив Вейзак.
— А що, в отому ящику видно мій апельсин?
— Та ні… а власне, так. Тільки символічно. Апарат фіксує струми вашого мозку. Ми шукаємо заблоковані ділянки, Джонні. Частини, що зазнали ушкоджень. Можливі ознаки невиявленого внутрішньочерепного тиску. Тепер я прошу вас більш не задавати запитань.
— Гаразд.
— А зараз уявіть собі телевізор. Він увімкнений, але передачі немає.
Джонні побачив телевізор, що був у його квартирі — в його колишній квартирі. Екран мерехтів сріблястим, наче паморозь, світлом. Кінчики розсувної кімнатної антени, схожої на заячі вуха, були обгорнуті фольгою для кращого прийому.
— Добре…
Дослідження тривало. На одинадцятий раз Вейзак загадав:
— А тепер, будь ласка, спробуйте уявити пікніковий стіл з лівого боку зеленого лужка.
Джонні напружив уяву й побачив… шезлонг. Обличчя його спохмурніло.
— Щось негаразд? — запитав Вейзак.
— Та ні, ні, — відказав Джонні. Він зосередився. Пікніки… Сосиски… жаровня… ну, пригадуй, чорт тебе бери, пригадуй далі. Невже так важко побачити подумки пікніковий стіл, ти ж їх бачив сотні у своєму житті, тож пригадай, який він. Пластмасові ложки та виделки, паперові тарілки, батько в білому куховарському ковпаку, з довгою виделкою в руці, на фартусі в нього навскоси, нерівними літерами написано: «Дайте кухареві випити». Він смажить шніцелі, а потім усі сядуть до…
Ага, ось воно!
Джонні всміхнувся, але його усмішка одразу згасла. Тепер перед очима в нього виник гамак.
— От чортівня!
— Не виходить пікніковий стіл?
— Ну просто якась несосвітенна дурниця. Здається, я не можу… виразно його пригадати. Цебто, я знаю, що воно таке, а от побачити наочно не можу. Хіба не дурниця?
— Не переймайтеся. Спробуйте ось таке: глобус, що стоїть на капоті пікапа.
Це було за іграшку.
На дев’ятнадцятий раз — весловий човен біля стовпа з дорожнім покажчиком («І хто тільки вигадує отаке казна-що?» — подумав Джонні) — знову не вийшло. Усе було марно. Натомість він побачив великий пляжний м’яч, що лежав біля кам’яного надгробка. Тоді напружив уяву — і побачив шляхопровід над автострадою. Вейзак заспокоїв його, і за кілька секунд з голови й повік Джонні зняли всі контакти.
— Чому я не зміг уявити собі ті предмети? — спитав він, переводячи погляд з Вейзака на Брауна. — В чому річ?
— Важко сказати напевне, — відповів Браун. — Може, це локальна амнезія. А може, в катастрофі вам пошкодило невеличку ділянку мозку, власне, якусь мікроскопічну частку. Ми справді не знаємо, в чому річ, але цілком очевидно, що якісь образи випали з вашої пам’яті. На два таких ми натрапили. Мабуть, випливуть ще якісь.
Вейзак уривчасто запитав:
— Ви мали в дитинстві травму голови, правда ж? Джонні розгублено поглянув на нього.
— У вас є давній шрам, — сказав Вейзак. — Існує теорія, Джонні, що спирається на численні статистичні дослідження…
— Які ще далеко не завершені, — докинув Браун сухим, мало не офіційним тоном.
— Так, справді. Але ця теорія припускає, що з тривалої коми звичайно виходять ті люди, які зазнали колись ушкодження мозку. Після першої травми мозок ніби адаптується і легше зносить наслідки другої.
— Це не доведено, — сказав Браун. Він був видимо невдоволений, що Вейзак порушив цю тему.
— У вас лишився шрам, — правив своєї Вейзак. — Чи не могли б ви пригадати, Джонні, що з вами сталося? Думаю, ви мали тоді знепритомніти. Може, впали зі сходів? Чи з велосипеда? Судячи із шраму, це було в дитинстві.
Джонні напружив пам’ять, тоді похитав головою.
— А ви не питали в батька й матері?
— Ні він, ні вона не змогли пригадати нічого такого… А вам не спадає на пам’ять?
На мить щось наче зринуло — дим, чорний, масний, з духом паленої гуми. І холод. Потім той спомин зник. Джонні похитав головою.