Мертва зона
Шрифт:
— Гаразд.
— Сестро, який там у нас кров’яний тиск?
— Сто двадцять на сімдесят шість, докторе.
— Чудово. То що, колеги, починаймо?
— Тільки не відбатуйте мені стручка, — кволо промовив Джонні і здивувався, почувши у відповідь щирий сміх. Обтягнута тонкою гумовою рукавичкою рука хірурга поплескала його по плечу під простиралом.
Джонні дивився, як Руопп узяв скальпель і зник за зеленою запоною, що звисала з металевого обруча над операційним столом. Дзеркало було опукле, і Джонні бачив усе трохи викривлено, проте загалом досить добре.
— Так-так, — приказував Руопп. — Так, от-от-от… оце нам і треба… те-те-те… добре… сестро, затискач, будь ласка, ну ж бо, прокиньтеся, бога ради… та-а-к… а тепер, мабуть, дайте мені оте… ні, заберіть… не давайте що я кажу, давайте що треба… так, добре. Жилки, будь ласка.
Сестра подала йому щипцями щось ніби жмуток сплутаних тонких дротинок. Руопп просто в повітрі обережно витягав пінцетом по одній жилці.
«Наче спагетті їсть, — подумав Джонні. — А підлива, ти глянь, яка…» На цю думку йому стало млосно, і він одвів погляд. Нагорі, на галереї, сиділи інші бандити й дивилися вниз на нього. Очі їхні здавалися тьмяними, безжальними й моторошними. Потім Джонні вгледів Вейзака — той сидів третій праворуч, з акуратно пришпиленим до халата годинником.
Джонні кивнув йому головою.
Вейзак кивнув у відповідь.
Від цього трохи полегшало.
Руопп наклав останні, шви між колінами й литками, і Джонні перевернули. Операція тривала. Анестезіолог спитала, як він себе почуває. Джонні відповів: досить добре як на такі обставини. Вона спитала, чи не хоче він послухати магнітофонні записи, Джонні сказав, що це було б чудово. За хвилю в операційній залунав чистий, дзвінкий голос Джоан Баез. Руопп і далі робив своє діло. Джонні відчув сонноту й задрімав. Коли він прокинувся, операція все ще тривала. Вейзак так само сидів на галереї. Джонні звів руку, даючи знати, що бачить його, і Вейзак знову кивнув головою.
Ще за годину було по всьому. Його відвезли до післяопераційної палати, де незнайома сестра почала без упину запитувати його, скількох пальців у нього на ногах вона торкається. Через деякий час Джонні зміг відповісти правильно.
Зайшов Руопп; тепер його бандитська маска теліпалася збоку.
— Все гаразд? — спитав він.
— Так.
— Операція минула цілком успішно, — сказав Руопп. — Я сподіваюся, все буде добре.
— Я радий.
— Вам буде боляче, — провадив Руопп. — Можливо, буде й дуже боляче. Та й дальші лікувальні процедури попервах завдаватимуть страшного болю. Треба терпіти.
— Треба терпіти… — пробурмотів Джонні.
— Ну, бувайте, — мовив Руопп і пішов.
Мабуть, подумав Джонні, щоб устигнути завидна пограти в гольф у місцевому клубі.
Буде й дуже боляче.
На дев’яту годину вечора останні рештки місцевого наркозу звітрились, і Джонні мало не конав з болю. Йому заборонили совати ногами без допомоги двох медсестер. Відчуття було таке, ніби на коліна йому наділи манжети, втикані зсередини цвяхами, а потім безжально затягли їх до відпору. Час ледь посувався, повз наче равлик. Джонні зводив очі на годинник з певністю, що минула добра година, відколи він поглянув на циферблат востаннє, та виявлялося, що це було всього чотири хвилини тому. Він не мав сумніву, що й хвилини більше не витримає, проте спливала хвилина — і він починав думати, що наступної не знесе вже напевне.
Усі ті незліченні хвилини попереду уявились йому монетами, що поволі зсуваються по довжелезному жолобу грального автомата, миль із п’ять завдовжки, і на нього важкою хвилею накотила така чорна туга, якої він ще ніколи не звідував, — накотила й потягла за собою в безодню. Всі вони тут заповзялися замучити його до смерті. Операції на ліктях, стегнах, шиї. Лікувальні процедури. Милиці, крісла на колесах, ціпки…
Вам буде боляче… Треба терпіти.
«Ні, терпіть уже ви самі! — подумав Джонні. — А мені дайте спокій. Не підступайте більш до мене зі своїми різницькими ножами. Коли воно отаке, це ваше лікування, мені його не треба».
Безугавний, нестерпний біль, що, здається, шматує його тіло.
Щось гаряче потекло йому по животі.
Він обпудився.
Джонні відвернув обличчя до стіни й заплакав.
Через десять днів після першої операції і за два тижні до того, як мала відбутися наступна, Джонні читав книжку — «Все президентське військо» Вудворда та Бернстайна, — а тоді підвів очі й побачив на порозі палати Сейру, що стояла й нерішуче дивилася на нього.
— Сейро, — мовив він. — Невже це ти?
Вона уривисто зітхнула.
— Так. Це я, Джонні.
Він відклав книжку й поглянув на Сейру. Вона була в гарній ясно-зеленій полотняній сукні й тримала перед собою, наче щит, невелику коричневу сумочку із застібкою. Коси вона тепер зачісувала на проділ, і це їй дуже личило. Та Джонні відчув гострий і болісний укол ревнощів: цікаво, це вона сама придумала чи отой чоловік, з яким вона живе і спить? Вигляд вона мала чудовий.
— Заходь, — сказав він. — Заходь, сідай.
Вона перейшла палату, і раптом Джонні побачив себе її очима — худющого, трохи скособоченого в кріслі біля вікна, з ногами, простягнутими на подушечці, в капцях і дешевенькому лікарняному халаті.
— Як бачиш, я вбрався у смокінг, — мовив він.
— У тебе добрий вигляд.
Сейра поцілувала його в щоку, і в його пам’яті, наче швидко тасовані карти, сяйнули десятки спогадів. Вона сіла в крісло напроти, схрестила ноги і обсмикнула на колінах поділ сукні.
Вони дивились одне на одного й мовчали. Джонні бачив, що Сейра дуже знервована. Якби хтось підійшов ззаду й торкнув її за плече, вона б, певно, аж підскочила.
— Я не знала, чи варто приходити, — озвалася вона, — але мені хотілося цього.
— Я радий, що ти прийшла.
«Ми наче незнайомі люди в автобусі, — похмуро подумав він. — Невже нам нема чого сказати одне одному?»
— Ну, то як ти тут? — спитала Сейра.
Джонні всміхнувся.
— Я побував на війні. Хочеш побачити мої бойові шрами?
Він одгорнув з колін поли халата й показав синусоїдальні розрізи, що вже почали загоюватись. Проте були ще червоні й стягнуті швами.
— О боже, що це вони з тобою роблять?
— Пробують знов стулити докупи Товстуна-Коротуна, що впав зі стіни, — відказав Джонні. — Вся королівська кіннота, вся королівська піхота і вся королівська медицина. Отож, мабуть… — І тут він замовк, бо побачив, що Сейра плаче.