Мертва зона
Шрифт:
— Не треба так говорити, Джонні, — промовила вона крізь сльози. — Прошу тебе, не говори так.
— Пробач. Це ж просто… Я невдало пожартував.
Чи так? Чи він справді хотів відбутися жартом, чи то була спроба сказати: «Дякую, що прийшла мене навідати, вони тут ріжуть мене на шматки»?
— Як ти можеш? Невже можна цим жартувати? — Вона дістала із сумочки паперовий носовичок і втирала ним очі.
— Не дуже часто. Мабуть, це тому, що побачив тебе… Захисна реакція, Сейро.
— Вони тебе звідси випустять?
— Можливо, зрештою випустять. Тут, як колись
— Цього літа?
— Ні-ні… не думаю.
— Пробачити собі не можу, що все це сталося, — промовила Сейра так тихо, що Джонні ледве почув її. — Думаю, думаю… як могло б бути… ночами не сплю. Коли б я не з’їла ту кляту сосиску… коли б ти не поїхав, а зостався в мене… — Вона похитала головою і подивилася на Джонні почервонілими від сліз очима. — Здається, іноді не буває ніяких шансів.
Джонні всміхнувся:
— Два нулі. Свій номерочок. Гей, а ти пам’ятаєш? Я ж таки впорав те колесо, Сейро!
— Авжеж. І виграв п’ятсот із чимось доларів.
Джонні дивився на неї, усе ще всміхаючись, але тепер усмішка його була збентежена, майже вражена.
— А хочеш, скажу тобі одну кумедну річ? Мої лікарі вважають: можливо, я вижив тільки тому, що колись у дитинстві уже мав травму голови. Та я нічого такого не можу пригадати, і батько з матір’ю не пригадують. Одначе щоразу, як я про це думаю, в пам’яті мені зринає оте «Колесо Фортуни», і ще якийсь дух, наче палена гума.
— Може, ти вже попадав в автомобільну катастрофу… — невпевнено припустила Сейра.
— Та ні, навряд. Але схоже, що те колесо було мені як застереження… а я на нього не зважив.
Сейра трохи посунулась у кріслі й ніяково сказала:
— Не треба, Джонні.
Він знизав плечима.
— Чи, може, я просто зужив за один вечір своє щастя на чотири роки наперед… Але ти поглянь, Сейро. — Обережно, болісно він зняв одну ногу з подушечки, зігнув її в коліні під прямим кутом, а тоді знову випростав і поклав на подушечку. — Можливо, вони таки стулять докупи Товстуна-Коротуна. Коли я опритомнів, я такого не міг, і випростати отак ноги теж не міг.
— Зате ти можеш мислити, Джонні, — сказала Сейра. — Ти можеш говорити. Ми ж усі думали… ну, ти знаєш…
— Еге ж. Джонні-овоч…
Між ними запала мовчанка, важка й ніякова. Нарешті Джонні з силуваною жвавістю порушив її.
— А ти як живеш?
— Ну… Вийшла заміж. Мабуть, ти знаєш.
— Батько мені сказав.
— Чоловік у мене дуже добрий, — провадила Сейра. І раптом випалила одним духом: — Я не могла чекати, Джонні. І тут я теж винна. Лікарі сказали, що ти ніколи не повернешся до життя, і ти все віддалявся, віддалявся, аж поки… аж поки просто зник з очей. Та навіть коли б я знала… — Вона звела на нього очі, і на обличчі її з’явився такий вираз, наче вона мусила від чогось боронитися. — Навіть коли б я знала, Джонні, то, мабуть, однаково не змогла б стільки чекати. Чотири з половиною роки — це чималий час.
— Еге ж, — погодився Джонні, — це з біса чималий час. А хочеш почути щось несусвітне? Я сказав, щоб мені принесли журнали
— Мені так боляче про це думати, — промовила Сейра майже пошепки. — Я така винна… Але я люблю свого чоловіка, Джонні. Дуже люблю.
— От і добре, це головне.
— Його звуть Уолт Хезлітт, він…
— Знаєш, я б краще послухав про твого малого, — спинив її Джонні. — Ти не ображаєшся?
— О, він чудо, — сказала Сейра, всміхаючись. — Йому вже сім місяців. Його ім’я Денніс, але ми кажемо просто Денні. Так назвали його на честь діда по батькові.
— Привези його коли-небудь. Я хотів би на нього подивитися.
— Привезу, — пообіцяла вона, і вони силувано всміхнулись одне до одного, добре розуміючи, що цього ніколи не буде. — Джонні, може, тобі чогось треба?
Тільки тебе, серденько. І повернути останні чотири з половиною роки.
— Ні, — відказав він. — Ти й досі вчителюєш?
— Досі вчителюю, поки що, — підтвердила вона.
— І досі нюхаєш той клятий кокаїн?
— Ой, Джонні, ти не змінився. Все такий же насмішник.
— Все такий же насмішник, — погодився він, і між ними з майже відчутним шурхотом знов упала важка завіса мовчанки.
— Можна мені приїхати ще?
— Ну звісно, Сейро, — відповів Джонні. — Це було б чудово. — Він завагався, бо не хотів, щоб їхня зустріч скінчилася так непевно, не хотів завдати болю ні їй, ні собі, якщо цього можна було уникнути. Тоді сказав: — Ти правильно вчинила, Сейро.
— Ти так вважаєш? — спитала вона, і в кутиках її уст затремтіла усмішка. — Мене ось що дивує. Все це здається таким жорстоким і… та чого там… І таким несправедливим. Я люблю свого чоловіка й свою дитину, і коли Уолт каже, що ми ще житимем у найкращому будинку в Бангорі, я вірю йому. Він каже, що одного дня виставить свою кандидатуру на місце Білла Коуена в конгресі, і я теж йому вірю. Каже, що колись президентом оберуть представника штату Мен, і я ладна повірити й цьому. Та ось я приходжу сюди й дивлюся на твої бідолашні ноги… — З очей її знов закапали сльози. — Вони мають такий вигляд, наче їх перепустили крізь м’ясорубку чи щось подібне, і ти такий худий…
— Ну-ну, Сейро, не треба.
— …Ти такий худий, і все це здається несправедливим і жорстоким, і я ненавиджу його, ненавиджу, бо немає в цьому правди, аніскілечки немає.
— Мабуть, іноді ні в чому немає правди, — сказав Джонні. — Світ наш суворий. Іноді треба просто робити що можеш і жити за його законами. Іди й будь щаслива, Сейро. А якщо захочеш приїхати навідати мене, приїзди коли завгодно. Можеш привезти дошку для крибіджа [27] .
27
Картярська гра із застосуванням спеціальної таблиці.