Мертва зона
Шрифт:
Та Джонні не хотілось усміхатися.
Він сумлінно прочитав усі ті брошурки, що їх залишила йому Віра. Вони ще дужче пригнітили його, і він укотре вже відчув тривогу за матір — чи не потьмарився їй розум. Одна з брошурок, що її написав якийсь Салем Кірбан, вразила його мало не язичницьким замилуванням, з яким було змальовано кривавий апокаліпсис і розверзте пекло, де смажились на рожнах грішники. В іншій жахали моторошні картини пришестя Антихриста. Решта являли собою похмуру мішанину дурниць, породжених хворою уявою: Христос, що живе в надрах Південного полюсу; послані богом летючі тарілки; Нью-Йорк — це не що інше, як Содом, а Лос-Анджелес — Гоморра. Йшлося там і про вигнання з людини диявола, про відьомство, про безліч інших речей, бачених і небачених. Джонні
— А ви питали дозволу в лікарів? — поцікавився Джонні.
Брайт осміхнувся.
— Звісно, що ні.
— Гаразд, — сказав Джонні. — В такому разі я буду радий з вами побалакати.
— Отакі люди мені до душі, — мовив Брайт.
Тоді ввійшов до палати й сів.
Перші запитання були про катастрофу, про думки й почуття Джонні після коми, коли він виявив, що майже п’ять років його життя спливло марно. Джонні відповідав чесно й відверто. Потім Брайт сказав, що, як йому стало відомо «з одного джерела», Джонні набув після катастрофи щось ніби шосте чуття.
— Ви хочете спитати, чи я не екстрасенс?
Брайт усміхнувся й знизав плечима.
— Для початку досить буде й цього.
Джонні уже встиг добре обміркувати й зважити те, що сказав йому Вейзак. І чим більше думав, тим певніше йому здавалося, що Вейзак учинив цілком слушно, коли поклав телефонну трубку, не озвавшись до матері й словом. Подумки Джонні порівнював цю ситуацію з оповіданням В. В. Джекобса «Мавп’яча лапа». Там мавп’яча лапа могла виконати три бажання, але ціна, якою доводилося платити за кожне з них, була страхітлива. Старому подружжю забажалося мати сто фунтів стерлінгів, і воно втратило сина, що загинув в аварії на заводі, а відшкодування, яке вони отримали за нього, якраз і становило ті сто фунтів. Тоді мати побажала, щоб їй повернули сина, — і він повернувся; але перш ніж вона відчинила двері й побачила, яке жахіття викликала з домовини, старий батько загадав останнє бажання й відіслав мерця назад. Як сказав Вейзак, мабуть, справді є речі, що їх краще втратити, ніж знайти.
— Ні, — відповів Джонні. — Я не більш екстрасенс, ніж ви.
— З того, що мені відомо, ви…
— Ні, це неправда.
Брайт трохи зачіпливо посміхнувся, — як видно, міркуючи, чи варто наполягати далі, — потім перегорнув сторінку записника. І почав розпитувати Джонні про його наміри на майбутнє, про те, як він уявляє собі повернення до нормального життя, і на ці запитання Джонні також відповідав по змозі чесно.
— То що ж ви думаєте робити, коли вийдете з лікарні? — спитав Брайт, згортаючи записник.
— Я ще не замислювався над цим по-справжньому. Поки що намагаюся звикнути до думки про те, що Джеральд Форд — президент.
Брайт засміявся.
— Не ви один, друже.
— Мабуть, повернуся до вчителювання. Оце й усе, що я можу сказати. Але сьогодні до цього ще надто далеко, щоб укладати якісь плани.
Брайт подякував за інтерв’ю і пішов. Стаття з’явилася в газеті через два дні, якраз напередодні операції. Вона була надрукована внизу першої сторінки під заголовком: «Джон Сміт, сучасний Ріп Ван Вінкл перед довгою дорогою назад». Там-таки вмістили й три фотографії: знімок Джонні із щорічника Клівз-Мілзької школи (зроблений усього за тиждень перед катастрофою), фото Джонні на лікарняному ліжку, змарнілого й наче покаліченого, із зігнутими ліктями й коліньми; між цими двома було зображення майже геть розтрощеного таксі, що лежало на боці, наче здохлий собака. У своїй статті Брайт ані словом не згадав про шосте чуття, прозирання майбутнього чи інші надприродні здібності.
— Як вам пощастило відвернути його від теми екстрасенсів? — спитав Вейзак у Джонні того вечора.
Джонні стенув плечима.
— Він начебто непоганий хлопець. Може, не захотів штрикати
— Може, й так, — сказав Вейзак. — Але він не забуде. Якщо добрий репортер, то не забуде, а він, як я зрозумів, репортер добрий.
— З чого ви зрозуміли?
— Та розпитав декого.
— Задля мого добра?
— Усі ми робимо що можемо, его ж? Хвилюєтесь перед завтрашньою операцією, Джонні?
— Ні, не те що хвилююся. Точніше буде сказати — трохи боюся.
— Ну певне. І я б боявся.
— Ви там будете?
— Так, на спостережній галереї. Нагорі. Ви мене не вирізните серед інших зелених халатів, але я там буду.
— Начепіть щось, — сказав Джонні, — і я знатиму, що то ви.
Вейзак поглянув на нього й усміхнувся.
— Гаразд. Я пришпилю до халата свій наручний годинник.
— От і добре, — сказав Джонні. — А доктор Браун? Він теж буде?
— Доктор Браун у Вашингтоні. Завтра він доповідатиме про вас в Американському неврологічному товаристві. Я прочитав його повідомлення. Викладено все добре. Хіба що трохи перебільшено.
— А вас не запросили?
Вейзак здвигнув плечима.
— Я не люблю літаків. Теж трохи боюся.
— Чи, може, просто воліли бути завтра тут?
Вейзак ухильно всміхнувся, розвів руками, але нічого не сказав.
— Він не дуже мене полюбляє, правда ж? — спитав Джонні. — Доктор Браун.
— Ні, не дуже, — сказав Вейзак. — Він вважає, що ви нас морочите. Витинаєте штуки з якоюсь своєю метою. Може, щоб привернути до себе увагу абощо. Не судіть його надто суворо, Джоне. У нього такий склад розуму, що він просто не може думати інакше. І коли вже якось ставитися до Джіма, то хіба що із жалем. Він чудовий фахівець і далеко піде. Йому вже тепер пропонують кращу роботу, тож невдовзі він збереться й подасться геть із цих холодних північних лісів, і в Бангорі його більш не побачать. Він поїде до Х’юстона, чи на Гавайї, чи, може, навіть у Париж. Але він навдивовижу обмежений. Підходить до людського мозку як механік. Розітнув його на частки своїм скальпелем і не знайшов душі. Отже, ніякої душі не існує. Як оті російські космонавти, що облетіли навколо Землі й ніде не побачили бога. Це емпіричний погляд механіка, а механік — усього лише школяр там, де йдеться про вищу нервову діяльність. Тільки ви ніколи не кажіть йому про ці мої слова.
— Не скажу.
— А тепер вам треба відпочити. Завтра буде нелегкий день.
Славнозвісного доктора Руоппа під час операції Джонні так і не побачив — йому було видно лише рогові окуляри з грубими скельцями та велику жирову ґулю в лівому кутику чола. Решту докторової особи приховували шапочка, маска, халат і рукавички.
Перед операцією Джонні зробили два уколи — димедрол і атропін, — і, коли його привезли до операційної, він почував себе легким, як повітряний змій. До нього підійшла лікарка-анестезіолог з таким величезним шприцом новокаїну, якого Джонні ще зроду не бачив. Він зрозумів, що буде боляче, і не помилився. Лікарка ввела голку між L4 і L5 — четвертим і п’ятим спинними хребцями, — досить високо, щоб не зачепити cauda equina [26] , цей пучок нервів в основі хребта, що й справді трохи скидається на кінський хвіст.
26
Кінський хвіст (латин.).
Джонні лежав на животі й кусав руку, щоб не закричати.
Минула, як йому здалося, вічність, поки біль почав ущухати, змінюючись глухим відчуттям тиску. Всю нижню половину тіла наче геть одібрало.
Над ним схилилася голова доктора Руоппа. «Зелений бандит, — подумав Джонні. — Джесс Джеймс у рогових окулярах. Гаманець або життя!»
— Як ви себе почуваєте, містере Сміт? — спитав Руопп.
— Добре. Але волів би більше так себе не почувати.
— Можете почитати журнали, коли хочете. Чи спостерігати операцію в отому дзеркалі, якщо вас це не страхатиме.