Мертва зона
Шрифт:
— Хіба що він не зареєстрований або вона взагалі не має телефону.
— Вона має телефон. Мені дали номер.
— Еге ж, — мовив Джонні.
Усе це цікавило його тільки із симпатії до Вейзака, не більше. Йому не потрібні були докази існування Йоганни Боренц, він це знав напевне, так само як і те, що він не лівша.
— Я довго сидів і думав, — провадив Вейзак. — Я сказав вам, що моя мати померла, та насправді то було лише припущення. Батько мій загинув під час оборони Варшави. А мати просто пропала безвісти, так? Цілком логічно було вважати, що й вона загинула при обстрілі… в окупованому місті… ви ж розумієте. Вона пропала безвісти, отож моє припущення логічне. Щодо амнезії… як невролог можу вам сказати, що така тривала загальна втрата пам’яті — явище дуже й дуже
— Амнезія в неї давно минула, — сказав Джонні. — Гадаю, вона просто сама вирішила геть забути все, що тоді було. Коли до неї повернулася пам’ять, вона знову вийшла заміж і народила двоє… чи то троє дітей. Можливо, спогади викликали б у неї почуття провини. Але про вас вона часом думає: «Хлопчика врятовано»… То ви подзвонили їй?
— Так, — відповів Вейзак. — Через прямий автоматичний зв’язок. Ви знаєте, що тепер можна й так?… Атож. Дуже зручно. Набираєш одиницю, код, номер. Одинадцять цифр — і можеш з’єднатися з будь-яким місцем країни. Дивовижна річ. Навіть якось не по собі стає… Трубку взяв хлопець… ні, юнак… І я спитав, чи вдома місіс Боренц. А тоді почув, як він покликав: «Мамо, це тобі». Грюкнула трубка, яку поклали на стіл, чи на поличку, чи на що там ще. Я був у Бангорі, в штаті Мен, менш як за сорок миль від Атлантичного океану, і почув, як поклали на стіл телефонну трубку в місті на Тихоокеанському узбережжі. Моє серце… воно так гупало, що я аж злякався. Чекання здалося мені дуже довгим. Нарешті вона взяла трубку й сказала: «Алло, я слухаю».
— А ви що? Дали собі раду?
— Ні. Я, як ви кажете, не дав собі ради, — відказав Вейзак і криво посміхнувся. — Я поклав трубку. І мені захотілось випити чогось міцного, але такого в домі не знайшлося.
— Ви певні, що то була вона?
— Джоне, це ж наївне запитання! У тридцять дев’ятому мені було вісім років. Відтоді я не чув материного голосу. Тоді вона говорила тільки по-польському. Тепер я говорю тільки по-англійському… Я майже забув свою рідну мову, хоч як це соромно. То як я можу бути в чомусь певен?
— Еге ж. А все-таки ви певні?
Вейзак повільно провів долонею по чолу.
— Так, — мовив він. — То була вона. Моя мати.
— Але ви не змогли до неї озватися?
— А навіщо? — спитав Вейзак майже сердито. — Її життя — це її життя, хіба ні? Ви ж самі казали: хлопчика врятовано. То невже я маю збурити душу жінці, яка хоче дожити віку спокійно? Невже маю назавжди вивести її з душевної рівноваги? Оте почуття провини, про яке ви казали… навіщо пробуджувати його? Чи навіть тільки ризикувати цим?
— Не знаю, — відказав Джонні.
То були непрості запитання, і відповіді на них він не мав, проте розумів: ставлячи їх, Вейзак намагався якось виправдати себе. Але Джонні не знав, як відповісти на ті запитання.
— Хлопчик урятований, жінка врятована й живе собі в Кармелі. Але між ними — ціла країна, тож полишмо все так, як воно є. А от як щодо вас, Джоне? Що будемо робити з вами?
— Я не розумію, про що це ви.
— Тоді поясню вам, гаразд? Доктор Браун сердиться. Сердиться на мене, сердиться на вас, та, мабуть, і на самого себе: він же мало не повірив у те, що все своє життя вважав цілковитою нісенітницею. Сестра, яка при цьому була, звісно ж, не мовчатиме. Сьогодні в ліжку вона розкаже про все чоловікові, і, може, тим воно й скінчиться, але нема певності, що її чоловік не переповість цього вранці своєму шефові, отож цілком може бути, що завтра до вечора про це пронюхають газети. «Хворий виходить із коми з другим зором».
— Другий зір, — проказав Джонні. — Це так воно зветься?
— Не знаю, що воно таке, справді не знаю. Чи ви екстрасенс? Чи ясновидець? Усе це розхожі слова, які нічого не пояснюють, анічогісінько. Ось ви сказали одній з медсестер, що очна операція в її сина дасть позитивні наслідки…
— Марі, — тихо мовив Джонні.
І ледь помітно всміхнувся. Марі йому подобалась.
— …і про це вже знає вся лікарня. Ви прозираєте майбутнє? Може, це
— А ви ні?
— Я згадую про Едгара Кейса. І про Пітера Гуркоса. Якось я спробував розповісти докторові Брауну про Гуркоса, то він почав глузувати. Він не хоче про це говорити і знати про це не хоче.
Джонні промовчав.
— Отже… що будемо з вами робити?
— А треба щось робити?
— Мабуть, так, — відказав Вейзак. І підвівся. — Я вже піду, а ви добре про все подумайте. І, зокрема, ось про що: є речі, яких краще не помічати, і є речі, що їх краще втратити, ніж знайти.
Він побажав Джонні на добраніч і тихо вийшов. Джонні страшенно стомився, проте сон ще довго не приходив до нього.
Розділ дев’ятий
Першу операцію призначили на 28 травня. Вейзак і Браун докладно пояснили Джонні, як усе буде. Йому зроблять місцеве знеболювання, бо вдаватися до загального наркозу ризиковано — так вважали обидва лікарі. Цього разу йому прооперують коліна й щиколотки. Видовжать його питомі зв’язки, що скоротилися за час коматозного сну, з допомогою пластикових волокон. Цей пластик застосовують і в серцевій хірургії при вживленні штучних клапанів. Головна проблема не так у тому, як зреагує його організм на ті штучні сухожилки, сказав Браун, як у тому, чи зможуть його ноги адаптуватися до такого втручання. Якщо операція на колінах і щиколотках дасть добрі наслідки, передбачено зробити ще три подібні операції: одну на довгих сухожилках стегон, другу на ліктях і, можливо, третю на шиї, — адже він ледь може повернути голову. Всі операції робитиме Реймонд Руопп, що перший опрацював цей метод. Він спеціально прилетить із Сан-Франциско.
— Навіщо я здався тому Руоппу, коли він така суперзірка? — спитав Джонні.
Це слово — суперзірка — він почув від Марі. Вона назвала так лисуватого, в окулярах співака з немилозвучним ім’ям Елтон Джон.
— Ви недооцінюєте себе, адже ви теж свого роду суперзірка, — відповів Браун. — У всіх Сполучених Штатах набереться хіба що жменька людей, які вийшли з такої тривалої коми. І з цих небагатьох випадків ваше одужання при всіх супутніх ушкодженнях мозку — найрадикальніше і найзадовільніше.
Сем Вейзак не став шукати манівців.
— Ви піддослідна свинка, зрозуміло?
— Як це?
— А так… Погляньте, будь ласка, на світло. — Він скерував промінь у зіницю лівого ока Джонні. — Ви знаєте, що з допомогою цієї штуки я можу побачити навіть ваш зоровий нерв? Атож. Очі — не тільки вікна душі. Вони є також одним з найважливіших покажчиків діяльності мозку.
— Піддослідна свинка… — похмуро проказав Джонні, невідривно дивлячись у різкий промінь світла.
— Еге ж. — Вейзак вимкнув світло. — І нема чого так себе жаліти. Чимало хірургічних методів, що застосовуватимуться людям на користь, — а деякі вже й тепер застосовуються, — було вдосконалено у в’єтнамській війні. Там піддослідних свинок у госпіталях не бракувало, правда ж? А Руопп зацікавився вами тому, що ви єдиний у своєму роді. Ось маємо пацієнта, що проспав чотири з половиною роки. Чи зможемо ми повернути йому здатність ходити? Цікава проблема. Він уже бачить статтю, яку напише для «Новоанглійського вісника медицини». Наперед тішиться нею, мов дитина новою іграшкою, яку сподівається знайти під різдвяною ялинкою. А вас він і не бачить, вас, стражденного Джонні Сміта, що мусить тягтись до кнопки й дзвонити сестрі щоразу, як йому засвербить спина і її конче треба почухати. Та це й добре. Рука не здригнеться… Усміхніться, Джонні. Той Руопп — чи не найкращий хірург у Північній Америці, хоч на вигляд він скидається на банківського службовця.