Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
Інші били в долоні, притупували або, взявши кинджала в зуби, витанцьовували в колі — всяк радів, як умів. На шатрах засвітилися величезні воскові свічки, розливаючи в присмерку лагідне сяйво. І тут запалахкотіли вогнища в козацькому таборі, вдарили в небо мушкети, хрипко загавкали гармати- фальконети: козаки миттю вгадали, що сталося. Заходили по руках чарки й дерев’яні корці-михайлики, з горілкою, з червоним молдавським вином: хоч і не слід пити в поході, та вже боям кінець, годилося козацьким звичаєм обмити перемогу! І попливли в імлистий наддністрянський вечір різноголосі пісні, зливаючись у дужий хор. Козаки співали, як дихали: виливали, що було на серці,— радощі, жалі, смуток. Не один складав пісню тут-таки, біля багаття, інші підхоплювали, додавали своє.
Ой розсердився хан,
Ще й турецький султан,
Тяжко прогнівилися...—
заводили в одному колі...
Гей, а гей, козаки,
Славні вояки,
Вельми звеселилися...-»
відповідали в іншому.
Прийшов час і на Михайлика. Аж серце затремтіло, коли батько Мехтод, моргнувши вусом, скинув з плеча стару бандуру:
Ой^мала вдова сина-сокола,
Вигодувала, у військо дала —
розсипав Михайлик дзвінке срібло, й очі заплющив, щоб краще співалося.
Десь у глибині болюче защеміло: хтозна-чому згадалася матір: де вона, бідна, зараз? Чи думає, що він живий? Чи, може, на якійсь клятій чужині так затур- кали-затовкли її, що вже й не дума нічого: одне дожидає смерті, мов порятунку?
Ой старша сестра коня сідлала,
А найменша хустку качала.
А рідна мати випроводжала.
Сину мій, коли приїдеш до иас?
Тоді я, нене, приїду до вас,
Коли павине перо наспід потоне,
А млиновий камінь наверх випливе...
злітав Михайлик голосом вище й вище, аж доки не позмовкали пісні коло сусідніх багать і всі голови повернулися до нього.
Коли доспівав у тиші останні слова, братчики наче прокинулись. Десятки рук простяглись до нього — поплескати по плечу, погладити по голові.
– А щоб ти здоровий був! Оце співака! Вивів, як у дзвін ударив. Ану, давай ще!
Ішли ляхи на три шляхи...—
завів Михайлик улюбленої, глянув на батька, щоб окселентував. І враз ніби зашпортнувся. Гетьман! Під’їхав нишком — і не чув ніхто. Поранена рука на перев’язі, на жовтім, худім обличчі глибокі, старечі зморшки.
– Співай, хлопче, чого ж ти?
Ох, скільки згадалося від цього глухого, мертвого голосу, від погляду очей, згаслих і теж ніби неживих!
Цілий великий шматок життя, що скінчився, коли Михайлик без тями кинувся тікати геть, аби не бачити, як впаде шабля на шию кошового...
Горло перехопила судома. Михайлик похнюпився. Гетьман так і не дочекався співу. Постояв і поїхав геть. Ледве скупалися в Дністрі перші холодні промені, козаки рушили з-під Хотина. Вони зробили своє: вже не піде з незліченним військом султан Осман топтати руські, українські,-польські, франкські, німецькі землі: вже він має добру науку...
Десятки тисяч воїнів лягли з його примхи на скелястих берегах Дністра, в глибоких долинах. Ще сотні років виорюватимуть хлібороби розрубані шаблями черепи, перебиті, потрощені кістки. Недешево заплатили й козаки: майже три полки загинули під Хотином. Гине від отруєної рани гетьман Сагайдачний: вже й сам знає, що гине. І все-таки, ще раз переломивши себе, він уранці сів на коня. Не повезуть його з Хотина возом, щоб раділи недруги! Поїде під гетьманським бунчуком, під корогвою, з булавою в руці, як годилося, як вертався з походу завжди.
Розкотилися гуркотом тулумбаси, злетів молодецький посвист. Заколихалися бунчуки й стяги, рушило військо. Слідом за гетьманом та військовою старшиною йшли зімкненими лавами піші козаки, за ними — кіннота, дуже поріділа в бою. Позаду посувався обоз: вози з гарматами, порохом, ядрами, великі мажі, на яких лежали поранені.
Недалеко був низький дерев’яний міст через Дністро, гарно викладений зеленим дерном. Турки відступили його недавнім ворогам, щоб перехопилися на лівий берег перші. Самі вони мали переправлятися днів з десять, з усіма своїми обозами, табунами й отарами. Передові загони вже підходили до мосту, коли раптом з правого боку вилетіла назустріч шляхетська гусарська сотня.
Лисніли на сонці чорні, як ворони, коні, зблискували клинки в руках. Гусари щодуху скакали навперейми, ладні зіткнутися з козаками на смерть, аби тільки відтиснути, ступити на міст поперед них. В козацьких лавах прокотився сердитий гомін; за спиною в гетьмана брязнули вихоплені з піхов шаблі. Він мовчки повернув коня, заступив гусарам дорогу. Синьоокий, гарний, як лялька, сотник зупинив вороного на скаку, аж камінці бризнули з-під копит.
– Прошу, пана, ми перші.
Гетьман тільки плечем знизав. Махнув своїм: козаки, скориставшись із хвилинної затримки, щільним потоком посунули на міст, спідлоба поглядаючи на недавніх спільників. Ті відповідали визивними поглядами, але з місця не рухались: запал їх прохолонув.
Нарешті сотник з серцем скомандував: «іагсіа!» [18] Гусари поскакали до іншої переправи. Сагайдачний ще постояв, перепускаючи військо, потім помалу виїхав на міст. Гризучий біль шарпав тіло, плутав думки: він щосили намагався його не помічати.
Оце й дяка за те, що здобули перемогу. Вже зараз шляхта ладна горло гризти, а далі що буде?
Добра, мабуть, не жди, хоч і обіцяв король на бесіді у Варшаві, що накаже панству, аби не чіпало козаків, не ганяло козацьких жінок і дітей на панщину, не брало тяженних податків.
18
Л а ъ сі а! (Польськ.) — РушайІ
Але обіцянка, кажуть, не данка, дарма що ручився король Сигізмунд своїм королівським словом.
Гетьман міцно стис тонкі, попечені гарячкою губи. Мимоволі згадалося, як дорікнув йому торік небіжчик Бородавка королівським дарунком.
І не хотілось, а подумалось, наче сам себе ножем черконув по серцю.
Кінські копита й ноги піхотинців глухо, врізнобій тупотіли по дерну. Гарно побудували греблю бісові бусурмени! Хоч би тобі схитнувся дерев’яний поміст, рясно підпертий дубовими палями, вбитими в Дністрове дно.
Сотні тисяч війська перепустив міст на правий берег і назад перепустить — і ще стоятиме з півсотні років, хіба що розіллється повесні Дністро і розбуяла повінь змиє працю людських рук.
І раптом штовхнуло в серце: а сам він — чи доживе до весни? Бо вже не раз бачив такі рани, й діди- знахарі, не змовляючись, казали: якби вчасно розрізали плече й отрута зійшла б геть разом з поганою кров’ю — може, й одужав би гетьман. А так — навряд... Те саме, розводячи руками, сказав по-латині вчений лікар, німець, що його надіслав був до нього Ходкевич. На біса й приходив.