Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
...Вечоріло. Турки немов пошкодували, що деякий час було тихо,— почали гатити з гармат, цілячи в зубчасті мури Хотинського замку-фортеці, в костьол навпроти нього, в дзвіницю, на якій сумно калатав невеличкий дзвін-скликан'шк, нагадуючи замковій челяді, що хоч зараз і війна, однаково треба йти молитися богу.
З криком, з галасом поскакали до польських шанців сипахи, рясно сипнули стрілами, почали метати короткі списи, намагаючись влучити вартових на валу.
З польського табору, що впирався обома крилами в Дністро, вилетіла сотня
Креснули шаблі-карабелі, забряжчали об щити турецькі ятагани. Почався бій.
Козаки й собі поспіхом бігли в обоз, відгороджений від турецького тільки глибоким яром, ставали двома лавами вздовж скутих ланцюгами возів, ладнаючись зустріти турків щільним мушкетним вогнем, якщо вдарять на них з яру, де ще лежала підстрелена шкапа, запряжена в гарбу: в отій гарбі, заховавшись під сіном, втік з турецького стану батько Мехтод.
Немолодий хорунжий, впізнавши кобзаря, котрого не раз бачив на Січі, зупинився.
– Старий! Звідки?!
Мехтод невесело всміхнувся:
– З того світу...
І взяв хорунжого за рукав:
– Стривай, пане Романе. Є діло. Скажи гетьманові, що я оце перебіг від турків. Мушу з ним побалакати.
НІЧНА ВЕРЕМІЯ
Дізнавшись, що чув Мехтод у наметі Гусейна-паші, Сагайдачний аж почорнів, але змовчав, не сказав ні слова.
Хоч яка лють пекла серце, але правда різонула його ножем: він, старий гетьман, дав одурити себе, як дитина, повірив хитросплетеному наклепу.
Кобзар чув не тільки балачку з Криворотим: він чув ще, як знов і знов катували нещасного Омелька, силували, щоб одніс фальшивого листа замість убитого харциза, бачив наступної ночі, як його, божевільного й півживого, тягли на собі яничари. Мали підкинути козакам, а підкинули полякам. Тут би й сліпий вгадав, як усе далі сталося...
Але Сагайдачний був з тих, що каються у власних злочинах лише перед самим собою.
Він надовго втупився в жовтий вогник каганця, що ледве блимав перед ним на дощанім ослоні. Нарешті звів на Мехтода важкий погляд.
– Про те, що чув,— мовчи. Якщо смерті не хочеш...
Мехтод байдуже знизав плечем:
– А я її не боюся.
Однаково мовчи.
І махнув рукою, щоб ішов геть.
Про що думав Сагайдачний тієї довгої безсонної ночі, вздовж і впоперек міряючи свій намет до ранку, того не взнав ніхто. Лише згодом знайшли серед його речей невеличку, оправлену в шкіру, книжечку, де він написав тієї ночі кілька рядків: просив поминати після його смерті в церквах убитого гетьмана Якова. Тільки так признався людям, що винен у його смерті.
А в Хотині — перед козаками — змовчав...
Не козацького гніву, не кари боявся жорстокий, крутий гетьман. Боявся, що, як визнає свій злочин, скинуть його козаки геть, і хтозна, що тоді буде. Чи не зламає новий гетьман угоду з королем, чи, крий боже, не поведе військо назад з-під Хотина. Про це не міг, не хотів і думати.
Важко ступаючи, Сагайдачний вийшов увечері з намету. Два сердюки допомогли сісти в сідло, подали поводи. Муштрований кінь рушив помалу, обережно, щоб не струснути вершника: рана в плечі ятрилася дужче й дужче, не допомагали ні зілля знахарів, ні куповані заморські бальзами.
У таборі курили вечірні багаття. Але не скрізь у казанах варилася страва. Вже давно не було крупів на кашу, борошна на саламату. Козаки стріляли галок, ворон; одчайдушніші вимикалися мимо турецької варти на Дністро, ловили рибу.
Не раз можна було бачити, як нишком прокрадається польський жовнір, щоб упхнути в руку своєму знайомцеві Грицькові або Стецькові чорного сухаря чи висипати в полу жупана оберемок сухого листя для коня.
Полякам було трохи легше: до них час від часу пробивалися крізь татарські застави обози з лівого берега, з-під Кам’янця, привозили харчі, овес, сіно.
Минаючи гурт, що сидів коло багаття за скупою вечерею, гетьман несподівано зупинив коня.
Хліб-сіль, панове молодці. А чи не бачив хто кобзаря Мехтода? — спитав глухим голосом.
Козаки перезирнулися: диви, кобзаря шукає! Мехтода в гурті не знав ніхто.
Скочте-но котрий після вечері, попитайте в таборі. Скажіть, хай зараз іде до мене. Почувши, що гетьман кличе батька, Михайлик сполотнів, ухопився за нього.
– Ой таточку, не йдіть! А підете — яз вами.
Мехтод насупив брови, відштовхнув синову руку:
– Кличе — треба йти. А тобі нема чого.
Узяв палицю й пішов. Михайлик сів на землю, обняв руками коліна. Жах крижаним струмком розпливався в грудях. Нащо, ох, нащо покликали батька?! Ану ж скажуть щось не так? Прогнівиться гетьман, накаже схопити, скарати. Кошового не пошкодував, а тут хіба пошкодує? І враз стало нудно, моторошно,— хоч уставай та біжи слідом. Він тоскно озирнувся, шукаючи Івашка. Щасливий! Лежить собі в бур’янах, сопе, загорнувшися з головою в драну кирею,— і нема йому ні до чого діла. Розбудити, поскаржитись? Де там — і грім не розбудить. Але Івашко несподівано заворушився.
– Ти чого не спиш? — пробурмотів хрипко.
Михайлик тільки зітхнув.
– Лягай коло мене!
– Не хочу...
– А батько сплять?
Ні... Нема їх.
Деякий час Івашко змагався з міцним сном, нарешті сів, став кулаками протирати очі.
– Не хочеш спати — по воду ходім. Сьогодні ж нам іти. Забувся?
– А хіба немає?
– Та нема ж. Відер зо двоє в барилі було — звечора випили.
З водою в таборі справді було погано: далася взнаки довга посуха. У виритих козаками копанках-кри- нидях ледве набігало трохи брудної вологи на дні — од неї одверталися навіть неперебірливі козацькі коні.