Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
Балакучі київські молодиці в білих намітках і дітвора так і липнуть до цього рундука, як мухи до меду.
Ще трохи пройти — в сусідньому ряду броватий вірменин, зарослий до самих очей чорного смоляною бородою, розгорнув червоні як жар кармазини, нагромадив сувої добрих сукон-луданів на кунтуші та жупани, порозвішував зелені, сині й різноколірні шальові й шовкові пояси, переткані срібними й золотими квітами. Справжня тобі веселка заквітла на базарі!
Де не взявся чубатий козарлюга-чаркодзвон в самих драних шароварах. Ухопив шовковий у золоті пояс —
Спідниця на ній довга, по кісточки, зелена, як трава, ще й золотим галуном унизу обкладена. Чобітки- сап’янці — червоні як жар, і кунтуш червоний, а на ньому з півсотні золотих гудзиків. Навіть підійти не встигла красуня, а вже купець запобігливо скинув шапку, почав розгортати їй перед очима кольористі дива.
Але тут батько Мехтод з серцем смикнув Івашка, який перший трапив під руку. «Ану годі! Нема чого стовбичити та видивлятися! Ходім, бо часу немає!»
...Ніколи не знаєш, що тебе може спіткати на шляху... Ледве рушили хлопці слідом за батьком, їм назустріч звідкілясь сумовито забриніла ліра й тихо за- співав-загомонів щось таке знайоме хрипкий старечий голос. Лірник! — не змовляючись, усі двоє рушили до нього.
Осьде він сидить на камені біля церковної огорожі. Сивий, скуйовджений чуб падає на. зморшкуватого лоба, червоні ями очей, мабуть, випечених колись у неволі, наче дивляться кудись понад юрбою.
Порожня торба на землі коло нього й маленьке дівча, років, може, п’яти, вчепилося в полу подертої свитки.
Та мала собі вдова три сини,
Як ясні соколи,
Та з малих літ леліла, кохала.
По наймах не пускала,—
хрипким, наче надламаним голосом співає-проказує дід, і в лад тихо бринить ліра. Проте мало хто й слухає старечий спів... Хіба коли-не-коли зупиниться жаліслива молодиця, кине в дерев’яну мисочку шажок — півкопійки.
Дідуню! Я хлібця хочу! — тихенько прохає дівчинка.
Та дід співає далі, тільки голос ще дужче затремтів, ніби зломився.
Мов ножем різонуло Михайлика по серцю. Підбіг, став поруч.
Ой, мала вдова три сини! — жайворонком знявся над базаром високий хлоп’ячий голос.— При старості хотіла пам’яті дожидати, хліба з сіллю з упокоєм уживати!
Аж сторопів старий, замовк від такої несподіванки, тільки звично приграє на лірі.
А люди вже почули пісню: один за одним зупиняються, слухають... Тонкосльозі жінки, схлипуючи, нахиляються, гладять дівчинку по голівці. Та бублика в руку впхне, та й пряника-медяника не пошкодує.
А Михайлик, заплющивши очі, виспівує-розповідає, як злі сини свою неньку геть з двору прогнали, й пішла вона поміж чужі люди. Тяжко покарала доля злих синів — уся худоба їхня загинула й хліб у полі пови- сихав. Прийшли сини і впали матері в ноги.
Котрий чоловік батька й матір шанує і поважає,
Того й господь не зоставляе,
Зо дна моря виймає...
Спів замовк, і в дерев’яну мисочку дощем посипалися мідяки.
Ох, синочку! — зітхнув лірник.— Як же ж тобі дякувати, мій голубчику?! Бери хоч половину!
Що ви, діду! — зніяковів Михайлик.— На здоров’я вам!
Махнув рукою своїм і хутко зник у юрбі.
...Просто дивно, як запала в пам’ять ця пригода, хоч і потім бачили в Києві стільки, що на цілий рік стане згадувати.
Навіть Дніпро тут був інший, ніж у них за порогами,— звісно, вужчий, зате кораблів та здоровезних чужинських човнів у затоці — не злічити. Деякі прикрашені були вирізьбленими з дерева постатями жінок і русалок з риб’ячими хвостами.
Примруживши очі, Михайлик перебирав у думках бачене: порослі дубовим лісом печерські гори, прадавні церкви й монастирі в Лаврі, обгороджені зубчастим муром з бійницями. Тут — казали — колись у давнину був проритий в одній церкві попід вівтарем підземний хід, ген аж за Дніпро, щоб могла прийти з лівого берега підмога, якщо наскочать турки або татари...
Заходили хлопці з батьком Мехтодом і до Софії, яка світила на весь Київ золотими банями. Хоч, звичайно, брехав хлопець тоді, в школі: стіни Софії зовсім не були золоті. Шкода тільки, що не могли побути в Києві ще довше: Міняйло дуже квапив вертатися швидше на Січ.
...Коли минули знайомі попелища на Черкащині, на яких лише де-не-де почали з’являтися перші мазанки, рвучкий морозяний вітер, що скував розкислу від недавніх злив дорогу, раптом ущух, і над степом, мов несподіваний дарунок, сяйнуло нещедре осіннє сонце.
І так ожив степ під його ледь теплим промінням, так заяснів, заусміхався всіма калюжками, всіма росинками на зчорнілих дудках чорнобилю, на пучках ковили, навіть на мандрівних кулях перекотиполя, що козакам мимоволі полегшало на серці.
А, кат його бери, отого короля, разом з його обіцянками! Давно сказано: не вір панові!
Та хіба козакам світ зав’язаний? Живі будемо — побачимо, чиє зверху!
Михайлик набрав повні груди степової прохолоди. Так гарно зараз було, що й говорити не хотілося. Глянув на Івашка: той тільки моргнув у відповідь.
І тут хтозна-чому подумалось: ще ж їм з Івашком ворожила доля! В яких боях побували, разом з усіма стріляли й рубалися, коло смерті сто разів пройшли! І не загинули — живі-здорові вертаються додому, ще й з батьком Мехтодом.
А що далі — побачимо...
...Призахідне сонце розщедрилось, розлило на півнеба червоно-рожеві заграви.
Курили туманами могили-кургани: значили в степу наїжджений шлях — аж геть на Запорожжя.