Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
Але не хотілось думати про це. Одне пекло, точило, відганяло геть гризучий біль, млость, спрагу — згадка про зрадника. За все, за все заплатить йому з лишком ота чорна душа, аби тільки не загинути, добратися в Степанівці, до табору!
...Вже ген опівдні, перележавши погоню, гетьман випорпався з-під хмизу... Прислухався до непевної тиші й сторожко, пригинцем, рушив од дерева до дерева, додивляючись до моху на корі, до сонця між верховіттями...
Плече сіпало дужче й дужче, у голові гуло, дзвеніло. Він подовгу тупцяв коло дерев, повертався назад, на те саме місце, і, зціпивши зуби, знову силував себе йти далі.
Вже думав, що не вибереться, заночує в лісі, та потроху дерева почали розступатися, призахідне сонце вдарило в вічі, він побачив яр, а за яром узлісся, поросле старезними, замшілими дубами. І тут гарячий вітер приніс близькі голоси, розмову: повз узлісся їхали козаки.
Немолодий, сивий уже полковник Дорошенко, який скакав на чолі загону, тільки ойкнув, коли зчорнілий, як мара, гетьман, у пошматованім, скривавленім кунтуші, з підв’язаною ременем рукою, хитаючись, заступив йому дорогу.
– Бійся бога, пане Петре! Що сталося?!
– На турків наскочив... Куди ви?
– До гетьмана Ходкевича... до Бородавки...
– Бородавка де? В Степанівцях?
Дорошенко одвів очі.
– Та... в Степанівцях... На гетьмана оце позавчора обрали його.
Зжовкле обличчя Сагайдачного посіріло.
– На гетьмана??!
– Еге. Рада була; товариство й присудило — без гетьмана на Хотин іти ніяк, хай бере булаву! Чутка була, що тебе під Варшавою вбито.
Он як. Ну, то я ще живий. Давай мені, пане- брате, половину своїх козаків! Поїдемо до нього.
* *
Козацький табір ще не ворушився, скутий міцним досвітнім сном, коли Сагайдачний, перепливши серед ночі Дністро, прискакав у Степанівці. Бородавка, зачувши тупіт, виглянув з намету.
– Петре! Ти!!
І впав од важкого удару кулаком в обличчя.
– Я, зраднику!
Ударили на сполох тулумбаси, тривожна луна попливла над стоптаним до рудої землі полем, де поко- том лежали козаки. Невиспаний довбиш бив, аж руки терпли. Братчики схоплювались, протирали очі: «Що, що таке? Турки? Ординці??» Бігли, не прочумавшись, ставали, шикувалися лавами.
Гарячково поблискуючи очима, оточений старшиною, Сагайдачний вийшов на середину кола. Тонкі губи тремтіли, на лобі круто напнулися жили.
Помовчав, обвів поглядом лави.
– А скажіть, братове, що діяти козакові, як заповзе сонному в степу за сорочку гадюка чи, крий боже, змія-мідяниця?
Товариство мовчало.
– Що робить, питаю,— до серця тулити? А чи за шию вхопити та голову відрубать, щоб і не сіпнулася?
Стогнуче зітхання вихопилося з усіх грудей разом, коли, на знак Сагайдачного, два кремезні сердюки вивели з намету й, притримуючи за плечі, поставили перед козаками скрученого ременями Бородавку. Одне око в нього запливло синьо-чорною гулею, на підборідді засох струмочок крові.
Напруживши м’язи, він рвонувся з рук сердюків, аж затріщали ремені.
– Братчики!
Але Сагайдачний вихопив з кишені листа.
– Братчиків кличеш?! А як туркам продавав — не кликав?!
– Якби небо впало під ноги, а земля стала дибки над головою, це б не вразило козаків дужче.
Остовпівши, слухали, як вичитував Сагайдачний писаного Гусейну-паші листа, де Бородавка хвалився, що навмисне виряджав козаків невеликими загонами, аби не могли відбитися від ворога. Як весь час провадив військо так, щоб турки могли заступити йому дорогу...
Коли б того листа прочитано на Січі — запорожці роздерли б читця на шматки: кожен знав січового отамана, як самого себе. Але запорожців не було — вони зараз палили на Чорному морі турецькі галери. Були реєстрові козаки, нереєстрові — охочекомонні — вони хоч і обрали Бородавку на гетьмана, але знали його недовго. Повагавшись, вони повірили...
За годину військо хутко рушило до Дністра — до переправи.
Попереду їхав Сагайдачний з підв’язаною рукою, мовчав, не дивився ні на кого.
А в обозі сунула рипуча мажа, оточена сердюками. На мажі горілиць лежав зв’язаний Бородавка. Ззаду по обочині, гірко плачучи, скакали Івашко з Михайликом.
НЕЗВИЧАЙНИЙ ВОРОЖБИТ
Недарма Криворотому привиділося щось знайоме в одноокому ворожбитові: то був батько Мехтод.
Не судилося йому зогнити в невільницькому льоху чи загинути з перебитими кістками в турецькій катівні — хоч паша у фортеці Ені-Кале справді звелів укинути його в підземелля, запримітивши, що надто вже довго розмовля старий із сторожею коло брами. Це здалося паші підозрілим, дарма що Мехтод, пробувши довгі роки в неволі, балакав як щирий турок, та й обличчям — худим, горбоносим — дуже скидався на турка.
Але як одпливли братчики-запорожці, підпаливши бочки з порохом у склепі під фортецею, і гримнув тяжкий вибух — батько Мехтод, щастям вцілілий, оглухлий і весь подряпаний, вибрався надвечір з-під руїн.
Трохи прийшовши до пам’яті, розміркував, що не час йому вертатися на Січ, доки не зробив усього, що треба, та й пошкутильгав манівцями до Стамбула з нерозлучницею-бандурою за плечем, що також дивом вціліла під час вибуху. Дорогою спинявся в містечках, співав у заїздах — караван-сараях, де завжди товпилося багато приїжджих і можна було почути якісь новини.
Добравшись до Стамбула, ще місяців зо три тинявся по всіх базарах, простягав руку під ятками й рундуками, пильно дослухаючись, про що балакають крамарі й покупці. Закотивши під лоба єдине око, гундосив уривки з корану під мечетями та на людних стамбульських майданах. І так потроху, по словечку, вивідав нарешті від різних людей, куди, коли та з яким військом вирушає походом султан Осман.
Отут і вертатися б додому, але батько Мехтод надумав інше. Поштовхавшись ще днів зо три на базарах, надибав у юрбі знайомця — старого купця-грека Косту, і той за п’ять цехінів згодився переказати почуте на Січ, бо якраз лагодився пливти з крамом у Київ, доки не почалася війна.