Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
З правого кутка чути срібний булькіт: якимось дивом просотався в камені струмок, розлився озерцем, рятує козаків од спраги. Ось уже п’ятий день одбива- ють вони ворога в цій печері...
Тоді, на світанні, не розгубилися: зустріли турків таким вогнем, що ті відступили.
Івашко стояв позаду, притулившись до скелі, заряджав і передавав переднім стрільцям мушкети.
Раптом сприснула нога, він схитнувся і мало не впав у якусь яму серед тернини. Миттю нахиливсь, розгорнув колючі кущі: не яма, а хідник. За ним глибока розколина в скелі — печера!
Перш ніж турки встигли збагнути, в чому річ, козаки один за одним зникли в цій розколині й звідти знов так сипонули кулями, що аскери-піхотинці, які поткнулись були за ними, полягли всі до одного, нагромадивши коло печери цілий вал трупів.
Але на тому не скінчилось. Звідкілясь надійшли нові загони і з того часу все йдуть і йдуть, облягають скелю, лізуть, мов навіжені, силкуються взяти козаків живцем.
Та ба — спробуй узяти! Хідник вузенький, більш як один не пропхнеться: летять і летять з пліч турецькі голови. Непереливки й козакам: уже на третій день не стало куль і пороху, не стало й харчів,— гаразд, що води є досхочу!
Івашко досі ніколи не думав про їжу, вминав, що було: сухарі, то й сухарі, саламату з водою, то й саламату. А зараз день і ніч пахтить йому хутірський куліш з салом, стоять перед очима золотисті пухнаті хлібини — аж млоїть під серцем. Щоб задурити голод, він тихцем одріза од пояса шкуратки й жує: їжа не їжа, а зубам робота є!
Братчики не скаржаться, ще й жартують: мовляв — дуже припече, їстимем змій, як чорногузи; от уже й не пропадем — гадюк у печері досить.
Багатьом голодувати не першина: траплялося тікати з турецької й з татарської неволі, тижнями блукати в мертвім степу, гинути од безхліб’я та безвіддя.
Щоночі по двоє, по троє, на одчай душі, повзуть з печери, нишком скрадаються до турків.
Та кляті бусурмени пильнують добре: одразу в таборі здіймається несамовитий гвалт, лемент: «Алла!», постріли,— назад вже не повертається ніхто.
На п’яту ніч не витримав сотник Гаврило, махнув рукою: «А, чи пан чи пропав!» — і поповз перед світом сам один, узявши в зуби нагостреного ножа-запоясника.
І не пропав козак — повернувся та ще й припхав поперед себе сповитого ременями напівживого вартового з повстяним ковпаком у роті.
Коли одіткнули рота й облили водою, вартовий, ледве дихаючи, розказав, що аскери недарма отак лізуть: про козаків-печерників уже знає сам султан; він начебто тупав ногами на великого візира, гримав, що як не виб’ють нечестивих гяурів з-під скелі та не притягнуть до нього живцем, посідають на гострі палі й сотники, й тисячники, й сам Арслан-бей, паша полку Білого Яструба, що облягає зараз печеру. Хоч від того полку, по правді, не лишилося й третини...
Через те взавтра привезуть гармати й почнуть обстрілювати козаків у печері. А спершу порозпалюють вогнища коло хідників, спробують викурити їх ще й димом.
Помовчавши, вартовий додав, що козацькі воїни, які нападали ночами на турецький табір, порубали багацько аскерів. А з самих них нікого живцем не захопили: одвезли султанові самі голови. Він заплатив за кожну по десятку золотих цехінів. За сміливців* хоч і мертвих, сказав, треба платити не скупуючи... Якби йому хоч сотню тисяч таких воїнів, він ще до року завоював би з ними цілий світ.
...Три десятки козаків збилися докупи в щільній темряві.
– Ну, браття, що будемо діяти?
– Пробиватися,— буркнув сотник Гаврило.
– Пробиватися... А коли?
– Зараз, доки не розбурхались турки. Чули ж: поцупив у них вартового — хоч би тобі одна душа ворухнулась. Втомились, бісові діти, алалакати кожної ночі: сплять каменем.
– А хлопець?
Івашко, який вражено слухав козацьку раду, ще не приміряючи того всього до себе, здригнувся.
– Що — хлопець? Він хіба не козак? Що нам, те й йому.
Чути було: сотник пошпортався в кишені.
– Ану, стривайте...
Зацокало об кремінь кресало, сипнули іскри на губку. Сотник дмухав, доки не зажевріло, і, запаливши од губки відірвану від сорочки смужку, рушив у той куток, де булькало джерело.
– Чуєш, козаче! А йди-но сюди!
Івашко, нічого не розуміючи, пішов до червоної цятки, яка блимала над струмком.
Сотник нахилився, присвітив: унизу, в кам’яній стіні, зачорніла, вимита водою, вузька проточина.
– Ось, бач, вода сюдою тече — назад не витікає. Десь-то скелю наскрізь проточила. Нам нікому не пропхатися — шпарина вузенька. А ти лізь! Протиснешся — твоє щастя...
Ось тобі наказ: живий залишитися — нашим скажи, як воно було. Чуєш? Не схотіли, скажи, козацького роду ганьбити, гинути, як пацюки в норі. Та не самі ж і на той світ пішли — полк бусурменів забрали з собою...
Івашко схлипнув, сповз у воду.
– Зажди — забувся...
Він упхнув за пазуху хлопцеві якийсь масний шматок.
– Ось... баранина, у турків запопав. їж, синку нам уже не треба...
І ожив наддністрянський передсвіт, вибухнув шаленою стріляниною, лементом, прокльонами: турки не заспали, схопились одразу.
Люто рубалися козаки наостанку, ох і люто! Приголомшені аскери спершу позадкували, стали розбігатися. Та зразу ж отямились, зімкнулися, навалились купою: ніхто з братчиків не пробивсь — усі полягли в нечуванім бою, поклавши навколо себе три сотні ворожих трупів.
...А Івашко довго повз навкарачки, до крові обдирав руки й ноги об гострі крем’яхи на дні, задихався в тісній проточині. Крізь скелю долинав ледве чутний відгомін бою. Він стогнав, падав обличчям у крижану воду. Нащо, ой, нащо кинув своїх! Як уже гинути, гинув би разом з ними.
Але останні сотникові слова знов і знов озивалися в думці, примушували підводити голову й повзти далі, волочити по дну наболіле, зведене од холоду судомою тіло, хоч за кожним рухом здавалось: от зараз він знов упаде — і не встане.