Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
– То люди й збунтувалися, не один і на Січ утік. Тут у нас села споконвіку козацькі, а козаки таке право мають, щоб їм, і жінкам їхнім, і дітям на панщину не ходити і чиншу панам не давати...
– Про це, кажуть, королівська грамота є. Там усе записано.
– А де ж ота грамота?
– Хто ж її зна, синочки... Десь, мабуть, є, а може, й пани спалили.
Хлопці забули, що треба їхати. Дивилися широкими очима, мов слухали недобру казку.
– То було б правити її з панів! — не витримав Івашко.— Або плюнути й у степи повтікати, за пороги!
Молодиця похитала головою, мов на балачку нерозумної дитини.
– Де б таки три села відразу втекли? З дороги б завернули, а може, й повбивали б усіх. Вже так гайдуки за нами стежили, геть скрізь шастали. А тоді вночі наскочили й підпалили...
– Невже ж люди не боронилися?
– Боронилися, чом ні... І сокирами рубали гаспидських гайдуків, і голоблями били. Та одне, що ніч — і полум’я сильно здорове знялося, а друге, що гайдуків таки багато було. Побили людей, покатували, а хто живий — зайняли, руки позв’язували й, кажуть, десь аж у Польщу погнали.
– На три села, може, з півсотні врятувалось: хто в ліс утік, хто на Дніпро, у верболози...
– Я, правда, в льоху з дітьми пересиділа, а тоді пішла коло лісу землянку собі нищечком вирила: там і живу.
– А де ж чоловік ваш?
Молодиця завагалася, міряючи обох недовірливим поглядом. Проте, либонь, вирішила, що хлопці свої: можна не критися.
– Чоловік... на Січ подавсь. Там, кажуть, кошовий сильно добрий, Бородавкою звуть.
Михайлик з Івашком пересміхнулися.
– Оце ж ми до нього їдемо! — знову не витримав Івашко.
Жінка сплеснула руками.
– До нього! Ох, ви ж мої ластовенята! Може ж, і мого там у війську побачите? Такий рябенький з лиця, права щока розрубана. Петром звати, Петро Кваша...
– Гостинця б передала, так нема ж нічогісінько: геть усе погоріло. Хіба що борошенця зо дві мисочки є в клунку... Як почекаєте — я б коржів напекла...
– Ой, ні, тіточко! — сполохались хлопці.— Нам зараз треба їхати! Ми вже й так забарилися.
– А пустіть і мене з ними, матусю! — несподівано попрохав мурзатий хлопчик, який досі мовчки слухав бесіду й тільки блимав карими оченятами то на матір, то на Івашка з Михайликом.— Я татка зразу знайду: от їй же богу. І на турка з ними піду...
– А не пустите — все одно втечу! — додав, насупившись.
Десь-то молодиця скора була на гнів: обернувшись, одважила синові такого ляпаса, що той трохи не впав.
– Я тобі втечу! Я тобі втечу, бузувіре! —скрикнула несамовито.— Мало мені лиха — ще й ти душу пектимеш! Ось як візьму дубця — тиждень не сядеш! І цить, мовчи, щоб і голосу твого не чула! Та хлопчик і не подав голосу. Стояв, утупившись в землю; не хотів поступатися — хоч перебий надвоє!
Івашко й Михайлик не дослухали до кінця сварку матері з сином. Гукнули: «Прощавайте!» — й побігли до коней: треба було чимскоріше доганяти донців, бо їх уже й слід прочах на курній дорозі.
* *
Сонце хилилось на спочинок, коли подорожани під’їздили третього дня до Сухої Діброви. Ще здалека почули мушкетні постріли, що шарпнули серце тривогою. Невже замість ради зчинився бій? Не змирили обидва отамани, а слідом за ними, як то не раз бувало, і козаки розбились на два табори й почали шаблями та кулаками доводити, на чиєму боці правда...
Проте бою не було. На величезнім — оком не обняти — полі нерухомо стояло військо. Хрипкий, натруджений голос плив над полем— і мов луну чути було шерех, шепіт: то козаки з передніх лав переказували почуте далі.
На двох дошках, перекинутих з бочки на бочку та вкритих килимом, стояв Бородавка й говорив, мов рубав, помагаючи собі стиснутим кулаком.
Отож, панове молодці, така моя рада: хоч-не- хоч, мусимо йти на турка. А поб’ємо, впораємо — отоді й спитаємо, з кого треба, наше, козацьке право. Вже ми почулися на силі: тремтить перед нами земля турецька й польська, тремтить орда!
Бородавка змовк, витер рукавом лоба, мов після важкої роботи.
Все поле з краю в край гримнуло: «Слава!» Знову вдарили мушкети, полетіли хмарою вгору різноверхі шапки.
Михайлик вмить скочив з Білаша, прив’язав його до берестка й пірнув у козацькі лави, протискуючись ближче до помосту, коло якого купчилася старшина й, гладячи пишні вуса, походжав королівський посол у шитім золотом кунтуші.
Сагайдачний насупив брови,— видно, різонула по серцю отака шана Бородавці, проте простяг йому руку, обняв за плечі.
Добре, пане-брате!
ЗУСТРІЧ
Тьмяне кружало, обведене світляною смужкою, хутко котилося до сонця. Ось укрило краєчок, наче відкусило, посунулось далі: сонце зникло зовсім.
Недобра сутінь впала на землю, повіяло холодом. На пасовиськах жалібно заревли корови, замекали вівці, кози, на подвір’ях, мов серед ночі, пронизливо закукурікали півні.
Скрізь по селу грюкали двері: люди стрімголов бігли до хат з виноградників, з токів-гарманів, покидавши мотики, покинувши на токах нерозпряжених волів, що, тупцяючи по снопах, вибивали з соломи зерно.
Жінки ламали руки, голосили, мов на похороні,— ніхто їх не спиняв: усім, певне, здавалося, що вже кінець світу.
Козаки, які саме минали це молдавське село, притримали коні: їх теж обняла тривога. Хто хрестився, хто шепотів, яку знав, молитву, щоб відігнати неспокійні думки.
Михайлика, котрий разом з Івашком їхав слідом за кошовим, почала бити пропасниця.
Мимоволі згадав, що чув учора смерком коло вогнища: гомоніли братчики, наче повернувся з Поділля геть пошарпаний загін, який бився з татарськими чатами, й привіз з собою бранця, старого-престарого та- тарина-ворожбита.
І той ворожбит, як узяли його на сниток, наче сказав, що незабаром згасне сонце, й вогненні стовпи ходитимуть у небі, й шукатимуть здобичі вогневі змії- літавці. А все це, мовляв, провіщає лише одне: люту загибель козацькому війську.