Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
Бородавка й Сагайдачний поскидали шапки, скочили з коней, за звичаєм похиливши голови, підійшли до митрополита, щоб поблагословив...
Ніхто не примітив, яким важким поглядом дивився на них королівський посол. Він ще раз заприсягнувся в думці шляхетським словом — не подарувати своєї кривди, віддячити за неї з зайвиною, коли настане слушна година.
НА ЗГАРИЩІ
Коли Бородавка вирушив із загоном до Сухої Діброви, Михайлик лежав хворий.
Ледве повернулися з Чорного моря, причепилася до нього люта пропасниця, трусила кожного вечора, обсипала морозом, палила вогнем-гарячкою, так що не міг і руки звести.
У тій гарячці Михайлик вже думав, що піде слідом за батьком, який десь уже на тому світі...
Коли відпливли, сказав кошовий, що Мехтод цілу зиму мандрував по Туреччині, все вивідав і роздивився й на Січ переказав купцем-вірменином, щоб ударили на фортецю Ені-Кале, бо в ній невелика залога, і двох потурнаків-сторожів підмовив, аби відімкнули запорожцям хвіртку, як підійдуть опівночі. А сам — наче в землю запався: певне, схопили турки й закатували — ніхто й не знав коли.
Думки про це приходили найбільш уночі, й тоді Михайлик починав стогнати й клясти себе, чом тоді, восени, не побіг слідом, не наздогнав батька в степу, не вблагав, щоб узяв його з собою. Ходять з кобзарями та з прошаками хлоп’ята-міхоноші, ходили б і вони по Туреччині вдвох — нехай би отак у парі й схопили їх, коли вже таке судилося...
Од цих думок та від лихоманки Михайлик змарнів і пожовк, як мара. Усі, хто бачив, тільки головами хитали: топче, мовляв, хлопець стежку на той світ.
Лежав він на лаві в хаті кошового. Сам Бородавка сюди майже не заглядав: готуючись до походу, він більше ночував по куренях.
Проте суворо наказав джурам глядіти хворого. Здоровані-хлопці, які спершу мали Михайлика за ніщо й крадькома поштурхували,— тепер самі жаліли його, носили величезні полумиски каші, кулешу, силували,
щоб їв, хоч Михайлик на їжу й дивитися не міг, так нудило від лихоманки.
Прибігали нишком Карно й Василь, вболівали над ним, але втриматись не могли — хвалилися, що все одно втечуть із школи в похід, вже й зброю наготували та заховали в ямі за повіткою. Ножем краяло серце од цих вихвалянь...
Та коли хлопці заскочили ще раз, Михайликові спала щаслива думка. Почав ледве чутним голосом благати, щоб побігли на берег, привели до нього діда Йвана. Чомусь страшенно захотілося, щоб дід забрав його до себе: коли вже вмирати, то хоч не тут, у хаті, а на березі просто неба.
Карно й Василь, спасибі їм, не відмагалися, зразу ж і шаснули на берег, привели діда. Той, глянувши на Михайлика, тільки цмокнув, проте довго бідкатися не став, загадав джурам, щоб сідлали коня, посадив на того коня Михайлика та й повіз потихеньку на берег, у свій рибальський курінь. Там заходився лікувати: частував тричі на день відваром степового полину, таким гірким, що аж щелепи судомило. Підстрелив у плавнях козулю, варив густу юшку, силував пити.
За тиждень хлопець з подивом відчув, що лихоманка слабшає, вже не трусить щовечора. А ще за три дні зіп’явся на ноги...
Доки хворів, дитинство відступило від нього, гіркі думки висушили душу. Михайлик сам собі здавався старим і нещасливим.
Тепер він думав тільки одне: як йому порахуватися за батька Мехтода? Треба було зараз же скакати в оту Суху Діброву, наздоганяти Бородавку. Що кошовий не відмовить, візьме з собою на бусурменів, годі було й турбуватися: Михайлик про себе знав, що той не байдужий до нього. Якась нитка в’язалася між ними ще з того дня, коли Бородавка з братчиками врятував його від харциза.
Кажуть, лихо сунеться широкою стежкою, а щастя Иде вузенькою. Та все-таки йде: якраз того дня, коли Михайлик вирішив сам один їхати в Суху Діброву, на Січ прискакав полк донських козаків. Вони, діставши звістку, що козацтво з усієї України готується дати відсіч султанові, одразу помчали на допомогу із своїх далеких степових станиць. Так воно вже повелося, що запорожці й донці браталися здавна: разом ходили на бусурменів, от і звикли допомагати один одному. На Січі вже з півсотні років був курінь, де жили самі донці: він так і звався Донським. Не диво було зустріти на Дону й запорожців...
Проте отаман слухав Михайлика неохоче й тільки одмахнувсь, коли той став просити, щоб його взяли із собою.
– Ти що, парубче, блекоти об’ївся?! На себе глянь у воду — тебе ж вітром з коня здмухне.
– Не здмухне, батьку отамане. А здмухне — вам через мене не вертатись. Покинете в степу та й поїдете далі.
Голос Михайликові здригнувся.
Кремезний козак із срібною сергою у вусі й рудим, аж червоним, чубом, що хвацько кучерявився з-під збитої набакир шапки, насупився й уже хотів був гримнути на цього худющого причепу, щоб не морочив голови, ішов собі геть! — та несподівано змовчав, кивнув головою.
Ламкий, тремтячий голос вдряпнув по серцю. Подумалось, що, мабуть, неспроста хлопець отак домагається. Тут, на Україні, кожен другий мав порахунки як не з шляхтою, то з турками чи з татарами; диво, що цей народ ще жив і давав відсіч своїм ворогам — так його шматували й нищили з усіх боків...
Коли Михайлик, подякувавши суворому отаманові, вертався на берег, коло січової брами його обігнав якийсь вершник, що вів за поводи білого коня. Щось страшенно знайоме було в куцій, натоптаній постаті вершника, в тому, як він сидів, трохи пригнувшись до кінської гриви. Та й білий кінь був по знаку. Ій-богу, Білаш!
– Іва-а! — захлинувшись, гукнув Михайлик.
Той озирнувся, ковзнув по ньому байдужим поглядом — не впізнав.
– Іва-ашку!
Тут уже Білаш заіржав, зафоркав. Іван горошком скотився з сідла, підбіг, сплескуючи руками.
– Михайлику! Живий!.. А у нас казали — вмер...
– То це ти поминати мене приїхав?
Той спалахнув, аж вуха почервоніли.
– Ні-ні. Я — не поминати. Я в похід утік...
– А дід?
Івашко похнюпився.
– Що — дід... Звісна річ, не пускали мене; спати з собою клали, вірьовкою до себе прив’язували, щоб уночі не дременув.