Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
Спалахнувши гнівом, Осман тут-таки звелів яничарам задушити брата вночі, в опочивальні, і тепер згадка про це каламутила думки — не жалем, ні, султан не знав жалю! — а якоюсь лиховісною тривогою.
Він сердито ворухнув плечем, ніби відганяючи кусливого гедзя. Нащо сушити серце? Адже з ласки аллаха досі все сталось, як думалось... Ось їде на чолі неосяжного війська, якому обіцяв славу й здобич,— відколи кульгавий хан Тімур пустив димом півсвіту, не бачено такої страхітної сили...
Отож і далі все йтиме по його слову. Буде все, як він намислив!
...Османові й не снилося, що так само думають про себе мовчазні командувачі яничарів, які скачуть позад нього разом з охороною, суворо пильнуючи, щоб ніхто, боронь боже, не протиснувся ближче до їхнього володаря.
Адже то вони, а не він перші обміркували цей похід, непримітно підбили до нього молодого султана, що його два роки тому самі ж і посадили на трон, тайкома примусивши зректися влади попереднього падишаха — недоумка Мустафу, який з ранку до ночі тільки те й робив, що сипав рибкам у палацовім ставку золоті цехіни...
Але вгадати, хто що думає, було так само неможливо, як побачити майбутнє за курною далиною, за імлистими обрисами Балканських гір, до яких з несамовитим гамором, тупотом, брязкотом зброї, гуркотінням гармат, з пронизливим вереском сопілок і труб, з оглушливим калатанням барабанів і литавр ближче й ближче підходило турецьке військо.
Похиливши голову й міцно стиснувши руки за спиною, король Сигізмунд міряв кабінет рвучкими нерівними кроками.
Зараз на самоті можна було сказати собі: країна справді стояла перед загибеллю!
Справи були погані, дуже погані, щиро кажучи, такі, що гірш не буває.
Король із стогоном зітхнув, мимоволі згадавши про листа, що лежав у кишені камзола. Писав один з воєвод, який збирав полки під Литвою:
«От уже незабаром і до боїв дійде, а як ми готові — один бог знає. Про гармати й не чути. Нема грошей платити війську...
Не тільки наказами, а й киями не заженеш нашої шляхти на війну, бо тікає...
Рятуйте нас, рятуйте, бо самі себе не врятуємо'»
Жити не хотілося од таких вістей!
«Грошей нема...» А де ж вони, в лиха, візьмуться, як у скарбниці вітер свистить, а шляхта — хоч убий! — не хоче платити податків на військо?! Що їй король та його накази?! Адже добре знає: король сам, без сейму, нічого не вдіє. А на сеймі кожен магнат — сам собі король. Одне, підкрутивши вуса, гука «Nie pozwalam!» ,— ледве той сейм ухвалить щось, йому не до вподоби.
А ще ж з осені знали, до чого йдеться. Відколи того необачного Жолкевського розгромили кляті турки під Цецорою, недобрі вісті посипались, наче з дірявої торби.
То кримський хан, ні сіло ні впало, почав правити з Польщі якісь дарунки-упоминки, хоч йому й так нишком платили щороку золотом і дорогими хутрами, аби тільки втримував свою орду хоч трохи.
•Nie pozwalam! (полъсък.) — Не дозволяю!
То посол пан Отвіновський переказував із Стамбула, що султан не схотів з ним говорити в тронному залі, не відповів на уклін, одвернувся, мов і не бачив, а як можновладець повертається спиною до посла, це вже нічого доброго не віщує.
Тут би й сліпий побачив, що все громадиться одне до одного. А зараз цей шаленець Осман вже справдив погрози: веде півтораста тисяч воїнів та ще й п’ятдесят тисяч орди: вже от-от буде на Дунаї.
Король Сигізмунд стиснув пальці, аж побіліли суглоби. Двісті тисяч! А в усій Польщі як зберуть зараз сорок тисяч жовнірів — це ще й багато! Хіба ж вони відіб’ються від такої навали?!
І знову — не вперше — думки повернулися до козаків. Не стриміти б голові гетьмана Жолкевського на списі в Стамбулі, якби не його приказка про гриців: «Не можу, мовляв, разом з грицями воювати — нехай ідуть у поле або свині пасти!» Вийшла йому ота приказка боком.
Ні! Тонучий, кажуть, і за лезо вхопиться!.. Без тих гриців-козаків аж ніяк не обійдешся зараз, хоч бунтівники вони, хоч і ворохібники, хоч і оглядаються на них хлопи по всіх панських маєтках од Вісли й ген до Дніпра.
Отож слати, швидше слати гінців до Сагайдачного, обіцяти йому золоті гори: нехай не бариться, нехай, ради бога, збира мерщій своє реєстрове й нереєстрове козацтво, нехай кличе й січовиків-низовців з отим їхнім Бородавкою — тут уже нічого не вдієш.
Та й коронного гетьмана Ходкевича теж слід поквапити, хоч старий і так з коня не злазить, міряв уздовж і впоперек Польщу й Литву, заганя ледачу шляхту до війська...
Похитавши головою над такою скрутою, король Сигізмунд сів писати листи.
Доки султан Осман вів свої орди, а король Сигізмунд добирав способу, як від нього відбитися, козацтво на Україні вже громадилося в полки.
...Бородавка після довгих вагань рушив з кількома загонами на Київщину. З ним їхав посланець короля, пан Бартош Обалковський. Балакучий шляхтич не один тиждень просидів на Січі, умовляючи братчиків і старшину забути давні незгоди з шляхтою, вдарити на турка всією козацькою силою: бусурмени, мовляв, їх бояться найдужче.
Коли Бородавка повернувся з полку, Обалковський напосівся на нього. Приходив щовечора, пив з ним по чарці, сипав словами, як горохом, умовляв, переконував... Кошовий більше відмовчувався, хмуро дивився вбік, але про себе знав: хоч-не-хоч— з турком битися треба, як стопче зараз Польщу, ковтне, ненажера,, й Україну.
А коли так — не минути миритися з Сагайдачним: оце найперше! Поодинці вони з таким дужим ворогом нічого не вдіють.
Отож, коли від Сагайдачного прийшов лист, у якому він, мов нічого не сталося, запрошував січового отамана на спільну раду, Бородавка махнув на все рукою, зібрав загони й попрямував з-за порогів йому назустріч.
Доки йшли, загони зросли вдвоє. Наче загату прорвало, звідусюди плавом пливли до Бородавки втікачі — балакучі полтавці, що відразу пірнали у військо, мов риба в воду, похмурі, бородаті поліщуки в розбитих дорогою постолах, чернігівці, волиняни, подоляни... Сотники не встигали записувати охочих, не встигали видавати зброю; найбільш приходило таких, що тікали в загони з самою душею — хіба який селюк ніс на плечі сокиру або косу, настромлену сторч на кісся, немов спис на ратище.