Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
Михайлик замовк, міркуючи над почутим, — аж здригнувсь, коли на отаманській мажі пронизливо кукурікнув півень. Отаман глянув на сонце.
– Обідать, хлопці!
За обідом посадив коло себе Михайлика, дав на присмаку здорову часничину.
– їж, хлопче, великий будеш!
Хоч того й припрохувати не треба було: вминав чумацьку кашу з салом і сухою таранею — аж за вухами лящало.
Коли по обіді рушили в дорогу, Михайлик одразу прикинув, що до вечора валка не дійде до хутора, заночує в степу. Так воно й сталося...
І знов отаман не відпустив його від себе: постелив кожуха коло своєї мажі, кинув другого, щоб накривсь. Як ліг Михайлик на пропахлу вітром і димом вовну — одразу зморила втома; заснув, наче у воду впав... Та серед ночі наснилося щось важке — він прокинувся, здригнувшись.
Чиясь рука вкутувала його кожухом, хрипкий голос приказував:
– Розкидався, що й кожух малий... Спи, знайдо!
Сну мов не бувало. Михайлик підхопився, сів.
– А чого то ви, дядьку, мене знайдою кличете? — спитав, як колись Івашко.
Отаман зніяковіло кахикнув, ніби спійманий на гарячому.
– Отакої... Що це тобі вчулося?
– Ні, не вчулося... Чого?
Той помовчав.
– А того, що я знайшов тебе...— буркнув несподівано.
– Ви, дядьку?! Коли?! Де?!
– Отут десь і знайшов у ковилі, недалечко. Саме орда на Україну набігла й назад вертала, ясир гнала цією дорогою. Я б тебе оце зараз і не впізнав, та, бач, родимка в тебе над бровою: по ній вгадав.
– А чого ж мене кинули?
– Недужий був. Квилив, мабуть, матір сушив. Вихопив який ординець з рук і жбурнув у ковилу, щоб не було мороки...
– А вона?
– Хто? Мати? Та нікуди ж — у неволю погнали. На тобі тільки хустка була рябенька. Десь-то встигла з голови скинути, запнути, щоб сонце не спалило.
Михайлик зарився обличчям у вовну кожуха. Он як було! Он як! Він і не чув ніколи...
– А де ж зараз моя мати? — спитав здушеним голосом.
– А хто ж її зна, сину? Хіба вгадаєш?
І така туга запекла серце, що Михайлик вже не міг заснути. То перевертався з боку на бік, то вставав, дивився на зорі — на Волосожар, на Чумацький Шлях: коли вже почнуть бліднути?
Як рушила валка в путь ранком — не йшов, біг попереду.
Он уже й хутір вдалині й хутірський табун ходить попасом коло могили, скубе травичку. А хто ж то по- верта од табуна, скаче до шляху білим конем, хльоскаючи довгою пугою, придивляється, мов собі не вірить?
– Івашку! — гукнув Михайлик на весь степ.
Той скочив з коня, побіг назустріч. Ой же як схуд, вигнався за зиму! Червоний шрам з-під шапки — до самої брови.
– Івашку! Батько Мехтод у вас?
– Батько Мехтод? Ні, немає...
– Де ж вони?
Михайликові й руки опустилися...
НА МОРІ
...Що на морі Чорному, На камені білому Сокіл-білозорець Квилить-проквиляе.
От уже котрий день не йде з голови давня-предав- ня, сто разів співана дума... Михайлик, зіщулившись, сидить коло облавку, великими смутними очима поглядає на море, дивується, що це він пливе з братчиками в похід. Одна за одною біжать без кінця й краю зелені, мов скляні, хвилі, здіймаються горбами; нема серед них білого каменя, не видно й сокола-біло- зорця.
Летіли слідом чайки — кигикали жалібно, ніби прощалися, але й вони відстали, не схотіли, мабуть, залітати далеко в море.
Михайлик знов і знов перебира в думках, як усе сталося. Тоді, на хуторі, він мало не стерявся, хотів бігти зараз же на Січ — допитатися в кошового, де батько, але дід Матвій відрадив. Батько, сказав, пішов у дуже далеку дорогу,— може, прийде до літа, а може, й ні...
А як зовсім не прийдуть? — спитав Михайлик тремтячим голосом.
Дід Матвій зітхнув:
– А ти не думай. Прийде!
І тут закурив дим у степу. Всі хуторяни сипнули за ворота й спинилися мовчки. Один за одним здіймались чорні стовпи на обрії. Козацькі бекети запалили смоляні бочки на могилах: то був знак, що Січ скликає козацтво в похід. І справді, ще до смерку примчав гонець з сусіднього зимівника, сповістив, що кошовий Бородавка рихтує вісімдесят байдаків — іти морем на Туреччину; охочі хай скачуть зараз же на Січ, товариство відпливе за три дні.
Дев’ятеро молодих козаків поскакало вранці з хутора найбистрішими кіньми, десятим скакав Михайлик. Не було б, кажуть, долі, та лихо помогло: він зразу надумав, що робити...
Івашко ридма ридав, просився й собі, але дід відрубав: ні! Коли, мовляв, дурний розум виб’ю, тоді пущу, а Михайлик,— нічого не вдієш,— хай уже їде!
Баскими кіньми духом домчали до перевозу, поромом перехопилися на той берег.
На березі ніде було пропхатися: вся Січ вийшла вантажити байдаки. Козаки котили по дошках бочки з водою, з сухарями, з пшоном, з сухою рибою, з порохом; тягали невеличкі гармати-фальконети, приладновували їх на облавках по чотири, по шість на човен. Курінні отамани стояли над душею, квапили братчиків, хоч ті без того із шкури пнулися: часу лишалося обмаль.
Хлопці одразу відстали, пішли шукати Канівський курінь, що з ним мали йти в похід, а Михайлик став протискуватись між козаками, виглядаючи Бородавку. Осьде він — ходить по мокрому піску, обдивлясться припнуті до паколів навантажені байдаки, що глибоко осіли в воду.
Широке обличчя схудло, вилиці випнулись, малі очиці горять колючим, сухим блиском.
Зненацька Михайлик розгубився. Як його підійти? Прожене, знайшов, скаже, час... Та, ніби відчувши його погляд, кошовий оглянувся. Тінь посмішки скривила пошерхлі губи.