Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
– Хлопці, чули? Наш дяк болотяника тієї неділі бачив! — тоненько гукнув у темряві веселий голос.
– А не брешеш?
– Чого б то я брехав? От, їй же богу, при мені хвалився братчикам. Пішов, каже, смерком уздовж берега та й забрів у мочарі. Коли дивлюсь, каже, на купині чорний віл стоїть, похиливши роги. Я до нього — а він як закумка жабою.
– Отакої!
– Їй-богу! Щоб я пропав! Закумкав, каже, та й плигнув у трясовину, тільки бульки знялися.
Хлопці примовкли — повірили. Лише чорнявий отаман кахикнув якось непевно.
– А може, то вони випили трохи? — спитав задумливо.— Хильнули кварту, другу, мо’ й більш: тут тобі й свиня соловейком затьохкає.
Хоч дяк і справді любив хильнути чарку, проте школярі обурились. Кожен почав пригадувати, що чув, переказувати всяке чортовиння. Один колись домовика бачив у стайні, іншому привиділась при місяці русалка під вербою...
– Сидить і зелені коси чеше. Я — назад, назад, а вона як зарегоче та за мною. Якби не втік,— була б залоскотала.
Михайлик підсунувся ближче до Василя, що з ним лежав поруч. Він теж чув ще змалечку, що в хаті під припічком живе домовик, а в Дніпрі — зеленокосі русалки. Болотяник сидить у болоті, а схоче — в греблю сховається. У лісі — лісовик, у степу — вітряник. Як прогнівиться — такого вітру надме, що й худобу по- розганя хтозна-куди, й траву геть з корінням повириває.
„Просто диво, скільки навколо всякої нечисті, хоч сам Михайлик її ще ніколи не бачив.
– І нащо його проти ночі таке згадувати?! — сонно гримнув отаман.— Спіть, хлопці!
– А про Софію чули? — знову тоненько спитав голос у темряві.— Про церкву, що в Києві?
У Києві хлопці не були й про Софію не чули.
– А що ж то за церква?
– Отака... уся золота... Хрести золоті, бані золоті. Ще й стіни із щирого золота,— не запнувшись, вигадував оповідач.— Проти сонця глянеш — мерехтить, очі сліпить.
– Ну й що?
– Було, кажуть, у тій Софії таке свічадо коло вівтаря. Хто гляне в нього, загада — все чисто йому покаже — що було й що буде.
– А зараз є воно?
– Нема. Княгиня зозла розбила.
– Яка княгиня? Чого?
– А он чого. Пішов, кажуть, її князь на війну та й забарився. Вона зараз до того свічада: «Покажи, де мій чоловік? Чи живий, чи, може, його в бою вбито?» Глянула — аж він у шатрі сидить, чарку п’є. І дівча- та-полонянки коло нього танцюють. Тоді княгиня по свічаду — брязь! «А щоб ти,— каже,— пропало із ним разом!»
– Ото дурна княгиня.
– Чом не дурна...
Михайлик заплющив очі, зітхнув. От коли б зазирнути в те свічадо, спитать: «Куди пішли батько? Коли прийдуть?» — воно б, мабуть, показало.
Золота церква попливла до нього в темряві, гойдаючи золотими хрестами. З дверей виглядала розлючена княгиня. Десь узявся сон, вдарив волохатою лапою раз, другий; Михайлик і незчувсь, як заснув.
НА БЕРЕЗІ ДНІПРА
Березневе сонце ганяло зайчиків по калюжах, топило все, що бачило, в теплій, ласкавій повені. Калюжі висихали просто на очах, вже тільки одна, глибока, лишилася за шкільною повіткою.
Михайлик сидів на трухлій колоді, сумно водив по калюжі лозиною. Не хотілося по обіді йти в пропахлу задухою комірчину, що вже добре надокучила за зиму, не хотілось нічого. Очі хлопцеві обвело синіми кружалами, щоки запали. Далася взнаки скупа на харчі зима, а найбільш туга: батько Мехтод не прийшов і досі.
Минули осінні зливи й недовгі степові морози, вже й щука розбила хвостом тонкий лід на Дніпрі, й попливли кудись у море брудні розмоклі крижини, а про нього як не було, так і не було чутки.
На різдво, коли школярі ходили колядувати по куренях і за звичаєм спершу пішли з колядками до кошового,— Бородавка немовби не примітив Михайли- ка. Завісивши очі кошлатими бровами, слухав, як виводять хлопці стародавньої колядки, припасувавши до неї його власне ім’я:
Ой під сосною, під зеленою Військо стояло, ладу не знало.
Пан Яків прийшов,
Лад війську знайшов.
Шаблями орав, стрілками сіяв,
Стрілками сіяв, лучком волочив...
Як одколядувалися, наказав джурам обділити школярів медяниками й грішми. І раптом кивнув пальцем Михайликові:
– Ну, як там — нема ще батька?
– Немає...
І спробував заглянути в колючі сірі очиці,— може знає, де? Може, скаже? Але очиці знову сховалися за бровами.
– А як там: аз, буки товчеш?
– Еге...— Михайлик хотів був сказати, що вже й склади вчитає, але злякався — промовчав.
– Ну-ну, товчи. Може, дяком будеш. А не схочеш дяком — приходь, візьму за джуру. Он бач, які в мене мордані,— хоч на ярмарку продавай! — кивнув на п’ятьох рум’яних, здорових хлопців, що стояли коло нього, згорда поглядаючи на школярів.
Оце тільки й почув Михайлик. І такий узяв його смуток — хоч умирай! Даремно утішав себе, що, може ж таки, батько десь дуже далеко, не помандрує степом у мороз та хуртечу. Але тільки розтане сніг — прийде. Це вже напевне.
І от — немає...
– Кобзаренку! Гей, кобзаренку! — покликав знайомий голос*
– Карпо! Вже, мабуть, щось таке з Василем надумали. Його шукають.
Дві голови в потертих шапках заглянули за повітку.
– Чого сидиш, як пугач? Гайда на Дніпро!
– А дяк?
– На базар подався.
І не чекаючи, що скаже Михайлик, ухопили його за рукав, потягли за собою.
Ледве всі троє звернули у вузеньку вуличку, що бігла вниз між плетеними з лози хатами-куренями до січової брами, дорогу їм заступила незвичайна юрба. Попереду статечно прямувало двоє козаків з білими пшеничними калачами під пахвою. З кишені в кожного злодійкувато виглядала зелена гранчаста пляшка.
З ними, насупившись, ішли суддя, писар і сивовусий отаман переяславського куреня, а позаду ще десятка півтора братчиків.