Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
Тієї ж ночі повезли Наливайка до Варшави, бо король звелів закатувати його й спалити в мідянім бику...
Коли Яцько по довгих блуканнях добивсь нарешті до Сули, вже давно було по всьому. Тільки шибениці з повішеними чорніли до обрію та громадились горами на багнистому березі непоховані трупи. Зігнала шляхта злість за свої поразки і втечі — замордувала й порубала всіх повстанців до одного: не лишилося з усього табору й душі живої.
Постояв Яцько над Сулою, спідлоба дивлячись, як вітер ворушить на мертвих головах зліплені засохлою кров’ю чуби, та й подався шукати дорогу на Січ, обіцявши собі довіку не забути того, що бачив.
Він і не забув: скільки років минуло, а те мертве поле досі стоїть перед очима.
...Ніби тікаючи від лихих спогадів, вдарив румака нагаєм. І зразу ж позаду затупотіли дужче, рушили чвалом козацькі коні. Треба було поспішати, щоб не захопила ніч у дорозі: на спочинок мали стати далеченько звідси, коло прадавньої могили з кам’яною бабою на вершечку — багато таких могил було розкидано в степу до самого моря.
– Гей, батьку! — гукнув козак, що їхав з правої руки в передній лаві.— Хтось скаче до нас! Чи не ординців, бува, спровадив Криворотий?
Бородавка, заслонивши долонею очі, глянув на крайнебо, де вже пірнало в червону повінь велике, як жорно, сонце. Там, ніби виринувши з променистого заобрійного краю, справді скакали до козаків якісь вершники.
– Ой, то не орда! — дзвінко закричав Михайлик.— То наші, з хутора, мене шукають! Я до них! Можна, пане отамане?
– Куди, дурню? — роздратовано гримнув кошовий.— Чого сіпаєшся? «Наші з хутора...» А ти їх роздивився?
Хоч і знав Михайлик, що не годиться перечити старшому козакові, та ще й кошовому, а тут не стримався.
– Ой, ні! Ой, ні! — скрикнув, підстрибуючи в сідлі з нетерплячки.— їй же богу, то наші! Он тато Мех- тод попереду рукою махають...
Скуштувати б Михайликові нагая — кошовий уже й брови насупив, та врятував рудовусий Степан.
– А воно, батьку, так і є, що свої! — загудів басом.— Не чуєш хіба: он передній гука «пугу!».
Незабаром прискакали хуторяни. Попереду батько Мехтод, без шапки, з розмаяним сивим чубом. Руки йому трусилися, єдине око почервоніло, наллялося кров’ю. Проте й знаку не подав, як зрадів, побачивши Михайлика. Спинив коня, як годиться, віддав уклін, спершу січовому отаману, потім усьому запорізькому війську.
– Здоров, побратиме! — стримано відповів Бородавка.— Оце таку роботу маєш — за приймаком без шапки по степу ганяти? На біса й краще...
Знаючи козацький звичай кепкувати з усього, Мехтод тільки всміхнувся, кинувши, проте, докірливий погляд на Михайлика.
– А може б, ти мені його за джуру віддав? Га? — раптом спитав отаман.— У мене, правда, нагая не раз покуштує, проте буде з нього козак. Знатиме, коли на вербі груші ростуть, а на осиці кислиці. Згода?
Михайлик сполотнів з несподіванки. Хоч і не абищо бути джурою в кошового, та невже ж батько згодяться? Невже скажуть зараз: «Бери, коли хоч...»
Але Мехтод похитав головою.
– Не гнівайся, отамане,— мовив тихо.— Як умру, тоді й забирай хлопця, коли твоя ласка. А тим часом... хай у мене...
– Ой таточку! Ой голубчику! — Михайликові аж сльози набігли на очі, але він стримався, щосили прикусивши губу. Сором який! Ще зарюмсає отут, козакам на посміх.
І зараз же блимнув з-під довгих русявих вій, відчувши на собі погляд кошового. Щось тепле сяйнуло в запалих очах, глибоко захованих під вихрястими бровами, якийсь жаль і смуток.
– Ну, бувай здоров, коли так! — махнув рукою Мехтодові, торкаючи коня стременом.— Стривай, мало не забувсь! Зайди до мене десь за тиждень або за два — побалакаємо. Прощавай і ти, хлопче! — кинув, одвернувшись.
Козак, що їхав попереду, з правого краю, лунко вдарив у тулумбаси: рушили з копита, затанцювали на ходу збадьорілі коні. Вдарив у степ козацький посвист, аж виляски пішли в усі кінці й кинулося врозтіч сполохане птаство, що мостилося в траві на ніч.
* *
Вже світанок гасив зблідлі зорі, коли подорожани доїздили до хутора.
Михайликові дорогою добре перепало від батька Мехтода за дурні мандри з Івашком, якого, сказав, знайшли ранком біля стайні непритомним, з розбитою головою.
Від усього, що сталося за день, напала на Михайлика важка дрімота: всю дорогу куняв у сідлі, припавши до кінської гриви. У півсні верзлася всяка всячина: то кошовий, сумно дивлячись, кликав його до себе, то харцизяка підступав, замахувався кулаком — аж хлопець здригався всім тілом і прокидався, мало не падаючи з сідла.
І на хуторі, коли вже полягали з батьком Мехтодом на сіні — доспати останні світанкові години,— теж чогось не йшов з думки харциз. Де він зараз? Куди заховався? І чому відсахнувся — не вбив Михайлика отам, у байраці? Невже ж пожалів — отакий вовкулака?
...Не знав Михайлик, що доведеться йому зустрітися з харцизом ще в одній незвичайній пригоді...
ДВА ОТАМАНИ
Коли Михайлик з батьком Мехтодом повернулися з хутора, на Січі аж кипіло. Прийшла звістка, що їде з Києва гетьман Петро Конашевич, бо має до січовиків якусь пильну справу.
Конашевич, прозваний на Січі Сагайдачним, отаманив довгі роки, за розум і спритність не раз обирали його запорожці на кошового. Мав Сагайдачний тяженну, гнівливу вдачу та бистрий розум і щасливу руку: ходили з ним братчики бити ясирників-ординців під Перекопом, визволяли бранців у Кафі, в Синопі, навіть у турецькій столиці Стамбулі. Вихопилися зненацька в Босфор і підпалили султанів палац у садах за містом; нікому й не снилося, що запорожці на утлих човнах-байдаках запливуть аж так далеко.
Від цього зухвальства султан мало не стерявся. Звелів зараз же покликати польського посла й гримав на нього, не тямлячись од гніву, що стопче всі землі Ляхистану копитами коней, викоренить до пня і старих і малих, якщо не приборкають клятих січовиків. Зблідлий посол тільки вклонявся та розводив руками, проте відповів, що приборкати козаків важко, бо це плем’я зухвале й свавільне, ніякої влади над собою не визнає і не терпить.
Незабаром після цього Сагайдачний поїхав з Січі — реєстрове [3] козацтво, що служить королю, й не реєстрове, що також стояло полками по всій Україні, обрало його за гетьмана.
3
Реєстрові козаки — записані до складеного в давнину польськими королями списку, який називався реєстром.