Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
Отож і тікають люди, рятуються, бо вже нема їм ніякого просвітку».
– Гей, Стаху! — знов джмелем загудів позаду рудовусий.— Це ти моє путо взяв?
– Ні, прошу пана Степана! — відповів скоромовкою зляканий молодий голос.— Не брав того пута, як бога кохам, не брав! Може, пан Степан його згубив?
Оце тобі і «як бога кохам»! —сердито бурчав Степан.— А коня хоч поясом путай!
«На тобі! — хмуро думав своє кошовий. — Стах! Це ж привіз його на Україну пан звідкілясь аж з-за Вісли. А він узяв та й утік од пана на Запорожжя. Ще й добре страху наївся, бо змалечку ж йому торочили, що запорожці — людожери, кров людську чарками п’ють.
Отак їх панство страхає. Дурне воно, хоч і ясновельможне. Якби ж не шарпала Січ бусурменів, не била б щороку як не турків, то ординців, давно б уже пішли димом панські палаци, а сама шляхта дзвонила б кайданами в неволі. Ковтнув би султан і Польщу з Литвою, й Україну. Вже, кажуть, і наміряється...»
– Гляньте, хлопці! — перебив прикрі думки Степан.— Он погоня вертає!
З правого боку, мов з-під землі, виринули козаки, що погналися були за харцизом. Один тримав на аркані змиленого Білаша. Тільки його, казали, і спіймали в степу: гасав, як очманілий, з обірваними поводами. А харциза навіть і не бачили.
Михайлик так і припав до свого улюбленця. Гладив його, обтирав спітнілі боки жмутком трави, обмацував тремтячі ноги. Не диво, що поводи обірвані,— на шиї в коня чорною смугою запеклася кров. Мабуть, шмагонув харцизяка зо зла: шмагала б його самого лиха година!
– Е-е, мазунчику, з тебе ще буде козак,— скупо всміхнувсь кошовий,— умієш коня порати. Проте їдьмо. Вже час!
Михайлик скочив на позиченого коня, свиснув Білашеві — той слухняно почвалав збоку, чекаючи, що господар пересяде на нього.
А з-за гори, гори Буйний вітер віє.
Ой там Коваленко Пшениченьку сіє...— завів хтось із козаків, і зразу ж десятки голосів підхопили — попливла степом пісня про бідолашного Коваленка, що, на своє безголів’я, зустрівся в полі з панами, а вони зв’язали йому руки-ноги сирицею, залили очі живицею.
Наче набрала пісня з серця смутку, хлюпнула, не міряючи,— і все посмутніло навколо: трава, що хилилась під ноги коням, острівці хмар у звечорілому небі й лебеді, що летіли ключем кудись у дніпрові плавні, розхлюпуючи крильми призахідне проміння.
Кошовий стріпнув головою. Чи то від пісні, чи від того, що поряд їхав сіроокий знайда, згадалось давнє. Хоч не таке воно було, щоб про нього згадувати.
Поліські хати згадались... І хатка під дубом — мала, з замшілою покрівлею: крізь неї, як палили в печі, рясно курив дим — комина не було. У тій курній хатці жив Яцько з бабунею й малим братиком: батьки повмирали давно, кинувши їх сиротами.
Бабуня збирала зілля в лісі, сушила пучечками, лікувала хворих, гоїла зламані руки й ноги, зашіптувала бешиху й трясовицю-лихоманку, напувала, чиїм сама знала. За це звали її відункою і знахаркою, а де- хто — позаочі — відьмою й чаклункою.
На лихо, заслабла у війта [2] корова, певне, наїлаог чогось у лісі. Покликали бабуню,— краще б не йшла. Ледве влила корові в горлянку свої ліки — ряба загребла з болю й одубіла.
За ту корову зігнав війт злість на старій: присудил своєю владою втопити в річці як відьму.
Яцько й не знав, що діється: ходив на три дні в пущу на лови. Коли повернувсь по обіді, тягнучи на спині вбиту стрілою козулю, бабуні вже не було, а хатка під дубом горіла високим полум’ям, аж сичало, капаючи у вогонь соком, обсмалене, вузлувате віття.
2
Війт — староста.
Яцько не скрикнув, не застогнав: стиснувши кулаки, мовчки став коло пожарища, все одразу нач:« заструпіло йому всередині.
Кинувсь шукати братика, що, казали сусіди, забіх безвісти з переляку,— тільки дрібні слідочки знайшов коло болота, де цвіли купами блакитні незапоминайки. Далі чорніло в трясовині бездонне вікно — не варто було й шукати.
На світанку Яцько, мов рись, прокрався до війтового подвір’я. Прив’язавши до стріли тліючу головешку з пожарища, вцілив з лука в солом’яну стріху. Із сухої соломи хутко закурів густий дим, поповзли вогники. Тепер треба було тікати.
Вже давно чув Яцько, що по Україні гуля з військом славний отаман Северин Наливайко, що люди по селах б’ють шляхту й ватагами сунуть до нього, бо він, кажуть, заприсягся викоренити від Дніпра й до Карпат геть усіх панів разом з підпанками, а землі, ліси й води повіддавати селянам.
Отож і подавсь Яцько до нього від своєї недолі, побрів поліськими борами та хащами, закинувши за плече важкенного лука.
Та не так сталось, як гадалось. Доки вибрався з пущі, доки напитав дорогу, блукаючи від села до села, пішла поголоска, що такого пива наварив панам Наливайко, аж сам круль польський звелів звести його зо світу. І вже королівський гетьман Жолкевський рушив з п’ятьма полками, оточив повстанців і стис кільцем за Лубнами над Сулою.
Кажуть, тяжко бороняться наливайківці, але вже занепадають на силі, допомоги їм нема нізвідки. Вже котрий тиждень б’ються навмируще: вважай, половини війська не стало.
Інші перечили, що нічого, мовляв, з тієї облоги не буде: Наливайко — козак-характерник, знає чаклунське слово. Такого туману напустить, що своє товариство виведе геть, коли сам схоче. Махне булавою — і всі ворожі вояки-жовніри, піші й кінні, попадають на землю, позасинають, як мертві.
...Та Наливайко, звісно, не був характерником, хоч про нього йшла така слава. Мав нелюдську силу й звитяжне козацьке серце. Як заприсягся, так і зробив: два роки заливав шляхті сала за шкуру.
Такого повстання не чувано на Україні: мало не з усього Правобережжя повтікали за Віслу з усім добром пани з панками, побоюючись хлопської ломсти.
Але це вже прийшла остання година. Надумали наливайківці шукати на Русі рятунку. Вже не раз бувало: приймали на Русі по-сусідськи ватаги втікачів з України, пускали селитися на своїй землі, допомагали перебути лихо.
Та не так сталося: підступом дізнався про все Жолкевський, заступив дорогу. Вже тижнів зо три нали- вайкове військо, голодне й змучене, відбивало шляхетські полки, обгородившись возами, й не зломити б його коронному гетьманові, якби не вдався знов до підступу. Серед ночі підкуплені запроданці прокралися нишком у намет до Наливайка, схопили сонного, скрутили й винесли з табору, просто в руки жовнірам, які дожидали їх у шанцях, порубавши повстанську сторожу.