Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
– Ану, хлопці, давайте його мені. Якось-то воно буде...
І справді, як було, так було, але знайда ріс, мов з води. Мехтод і незчувся, як прикипів до нього серцем.
Ледве дійшов зросту Михайлик — став навчати його всього, що сам знав,— а був колись неабияким козарлюгою, доки не покалічила клята неволя. І з лука стріляти навчив Михайлика, і з мушкета, і шаблею орудувати не згірше — виміняв для нього на січовому гасан-базарі в знайомого купця-вірменина хтозна-як добуту невеличку хлоп’ячу шаблю.
Не дурно кажуть: не та мати, що породила, а та, що викохала. Дав би Мехтод і руку врубати задля свого годованця, хоч за звичай ледве озивався до нього словом. Зате вже співали вдвох! Вечорами козаки товпилися коло мазанки — послухати, як дзвінко виводить Михайлик у парі з названим батьком:
Та по гор ах свіги лежать,
По долинах маки цвітуть.
Та то ж не маки, то козаки,
То козаки у Крим ідуть...
А оце не дуже давно стрів Мехтод на базарі в Січі свого побратима Матвія, з котрим бідував колись на турецькій каторзі-галері та про котрого думав, що давно вже тліють його кістки як не на морському дні, то десь у кам’янистій землі між Кафою й Стамбулом.
Та живуща козацька кістка! Стільки муки прийняв Матвій, що на трьох стало б, а вижив — не зломився і додому повернувся разом з братчиками-січовиками, як вони років з п’ять тому вдарили на Кафу, спалили її дощенту й випустили на волю півсотні тисяч бранців.
На Січі Матвій не лишився, бо вже не здужав козакувати, а знайшов у рідному селі на Черкащині стару жінку й дочку з дітьми, підмовив з собою ще гурт сусідів, яким остогидло робити на пана, та й подався нищечком у степи на Дніпрові пороги, щоб хоч решту життя дожити біля сім’ї, на волі.
Там побудували собі втікачі хуторець-зимівник над балкою, прийняли в підсусіди ще десятків зо два таких самих бідолах, що втекли світ за очі від своїх панів, і стали хазяйнувати потроху.
Орали родючий масний чорнозем, що зроду-віку не знав плуга, сіяли жито, ячмінь, гречку. Розвели гурт здоровезних круторогих волів, отару довгорун- них овець, а над усе повикохували коней — баских степових гривунів, що могли без перепочинку скакати з ранку до ночі. Як уродить хліб, хуторяни разів зо два на рік возили його валкою на Січ, гнали коней, волів.
Так воно велося на всіх хуторах, розкиданих без ліку в запорізьких вольностях-степах, в усіх козацьких слободах понад правим і лівим берегом Дніпра, понад Бугом, Самарою, Оріллю, Інгулом, Інгульцем та понад іншими великими й малими степовими річками, де лише селилися та бралися до господарювання втікачі з панської неволі, що їх на Січі прозивали козаками-гречкосіями, бо вони й козакували — ходили в походи разом з усім запорізьким товариством і хліборобили — годували Січ.
Траплялося, правда, й так, що дехто з хуторян, на диво сусідам, починав через декілька років багатіти не згірш од якого шляхтича і вже тримав десятків зо три наймитів, які за харчі та за сорочку з шароварами на рік засівали йому неміряні лани, випасали тисячні гурти худоби, ловили на продаж рибу, що аж кишіла в річках та озерах.
У багатія й хата була добра — дубова, а не глиняна, й світлиця обвішана килимами, і чималий горщик золотих дукатів заритий у відомій йому одному схованці: в очеретах над річкою або під кущем терну в байраці.
В зимівнику над балкою таких достатків не водилося. Але хто приїздив чи приходив — нікому не було відмови: і в хату пускали, й пригощали всім, що є, аби тільки крикнув тричі «пугу!» під ворітьми — дав знак, що він — козак з Великого Лугу: такий був у ті давні роки січовий запорізький звичай.
Відколи стрів побратима, став і Мехтод приїздити до нього з Михайликом, бо запримітив, що хлопець горнеться до чужого тепла та й з Івашком заприятелював одразу. Оце й тепер приїхали й загостювалися, хоч Мехтод кожного вечора бурчав, що треба вертати додому.
– Стривай, Михайле! — схопився раптом Івашко.— Чого-то собаки гавкають? 0, чуєш, як валують! Чи, бува, не напав хто в степу на череду?
Схопивсь і Михайлик. Тепер і він почув, як десь далеко захлинаються-гавкають люті степові пси-вовчуки, що їх завжди з десяток стерегло хутірську череду й табун, на підмогу чабанам, озброєним важкими гирлигами, а дехто й луком чи мушкетом бо в степу завжди можна було сподіватись розбійницького нападу.
Пси загавкали й раптом змовкли, а на подвір’ї загуркотіла здоровенна колода, що нею засували міцні дубові ворота. Круг хутора тяглася висока, гостроверха горожа, а за нею ще й глибокий рів.
Івашко й Михайлик, мов опечені, вискочили з балки й побігли на подвір’я. Іншим разом не минути б їм од діда Матвія доброго прочухана за непослух, але зараз він на них і не глянув. Удвох з Мехтодом заряджав мушкети й передавав стрільцям, які вже стояли напоготові коло горожі: хтозна, яка небезпека сунула зараз із степу.
Та от по дорозі затупотіли копита. Ближче, ближче... Вже можна було вгадати, що скачуть двоє.
– Агов-ов, людоньки! — загукав молодий голос.— Відчиняйте! Свої!
Дід Матвій, не випускаючи мушкета з рук, зазирнув у круглу шпарину-бійницю, прорізану в воротях, і мовчки став відсувати колоду: то й справді були свої.
На подвір’я в’їхав чабан Омелько, за ним підпасич з луком за спиною. На сідлі в Омелька, міцно обхопивши його руками, сидів якийсь чоловік, півголий, у самих драних шароварах. Уся спина й плечі в нього були посмуговані, вкриті заструпілою кров’ю, на голеній голові теж запеклася кров.
Ледве Омелько скочив на землю, невідомий, мов лантух, зсунувся з сідла, мало не впав, заточившись на ослаблих ногах.
Оце, бачите, гостя привіз. Пасемо коло могили, коли бачимо — повзе щось у ковилі. А голосу не подає. Були б розшматували пси, якби Хведорко не похопився...
Білобровий, з облупленим носом Хведорко ствердно мотнув вихрястим чубом: мовляв, справді так і було.
– А ти ж звідки, чоловіче добрий? — лагідно спитав дід Матвій, пильно придивляючись до гостя з-під навислих острішками сивих брів.— Хто ж це тебе отак побасаманив?