Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
– Як хлопця звати? — спитав уже іншим голосом.
– Михайликом... Михайлом.
– А вас, діду?
– Мехтодом.
– То ви б так і казали. Ану, посуньтеся, стультуси! [5] Сідай, хлопче!
Обличчя Мехтодові потемніло. Він впхнув Михайликові клунок у руку й витяг з-за пазухи вузлика.
Ось на... тут гроші, за харчі оддаси. А як зо два злотих зостанеться — чобітки купиш. До Юсуфа-шевця зайди, він знає.
Погладив шкарубкою долонею по голові, повернувся й пішов.
5
Стультус (лаг.) — дурень, йолоп.
Михайлик мов приріс до земляної долівки. Хоч би ж побігти за батьком, наздогнати, допитатися, куди йдуть, коли їх назад сподіватися.
Та за круглим віконечком уже майнула знайома згорблена постать з бандурою за плечем. Пішов... Немає...
Дяк штовхнув хлопця в спину.
– Чого остовпів? Сідай, кажу, на лаву.
Михайлик боязко сів скраю. І зараз же міцний лікоть ніби ненароком стусонув його в бік, шорстка боса нога боляче вдарила по литці.
Михайлик сердито глянув на сусіда. Веснянкуватий, рудий хлопчина скосив хитрющі очі на кирпатого здорованя, що сидів поруч, і обидва пирснули в кулак.
– Тихо мені! — цвьохнув дяк об стіл лозиною.— Ану, отроче Михайло, рци [6] , які літери знаєш?
Михайлик похнюпився.
Ніяких літер не знаю.
– Е-е, отроче, кепські твої справи. Ось побачимо зараз, чи є в тебе розум-кебета? Нема — будемо дрючком вганяти. Наука не йде без дрюка! Чув? А подайте-но сюди, стультуси, граматку!
Плечистий, чорнявий хлопчина простяг заяложену, без обгортки невеличку книжку, що, мабуть, не один рік ходила з рук до рук. Три такі книжки лежали на столі перед школярами.
6
Рци — (слов.) — кажи.
Дяк розгорнув граматку на першій сторінці, де була надрукована слов’янська абетка, а вгорі — химерна квітка між двома виноградними лозами, й ткнув пальцем у першу літеру, стулену із двох товстих паличок з косою поперечинкою.
– Ось, отроче, се — аз! Кажи за мною!
– Аз! — слухняно повторив Михайлик.
– А се — буки, віди, глаголь. Ану, де «буки»?
Михайлик показав.
– Сказано-бо єсть: «Аз, буки: бери книжку в руки!» Отож бери і вчи! Покажіть йому там, хлопці, до «мислите»: я завтра поспитаю.
Хутко в комірчині знов залунало різноголосе дзижчання. Одні школярі, заткнувши пальцями вуха, повторювали: «аз, буки, віди, глаголь, добро, єсть» — кожна літера слов’янської абетки звалася якимось словом, інколи зовсім незрозумілим. Через те школярі раз у раз переінакшували їх по-своєму.
Інші школярі виспівували склади. «Буки, аз: ба!», «віди, аз: ва!», «буки, рци, аз: бра!» — гуло в комірчині.
Дяк ходив уподовж столу, дослухаючись до читання: почувши перекручене слово або склад, без жалю хльоскав лозиною. Школярі зносили те по-козацьки: ніхто не кривився, не ойкав, хіба нишком потре набряклу на руці чи на шиї червону смугу.
Михайлик, доки граматка лежала перед ним, пильно вчив показані йому літери: та от книжка посунула далі, за головами хлопців не видко було нічого — й він тривожно озирнувся на дяка, чекаючи удару лозиною.
Але дяк цвьохнув об стіл.
Обідати!
Чорнявий хлопець поскладав граматки на дерев’яну поличку, прибиту до стіни, й школярі, тупочучи, мов табун лошат, побігли на подвір’я.
– Гей, кобзаренку, а йди-но сюди! — покликав чорнявий.
Михайлик здивовано оглянувся: не звик, щоб кликали кобзаренком.
– Тобі кажу. Гроші є?
– Є,— згадав Михайлик.— А нащо?
– На харчі. Три злотих [7] давай.
Еге, про це ж і казали батько. Хлопець витяг з-за пазухи вузлика, розв’язав — у ньому було кілька срібних монет. Чорнявий узяв хустинку в нього з рук, од- лічив три злотих, решту повернув.
– Сховай краще — загубиш.
– А ти ж чого гроші береш? Кашовар?
– Який тобі кашовар! Отаман! Не бачиш хіба?!
– Оце-то справді не вгадав! Адже знав, що школярі мають отаманів: старші — свого, менші — свого; обирають на Новий рік, коли й товариство обира січову старшину. Чорнявий отаман насупив густі брови, соколом глянув на зніяковілого Михайлика.
7
Злотий — п’ятнадцять копійок.
– У нас, кобзаренку, щоб ти знав: дурно каші не їстимеш, хоч і гроші дав. Робитимеш, що скажу! Будеш воду носить, а по обіді миски мити! Бери цебра!
Слухняно кивнувши, Михайлик побіг по великі цебра, що стояли коло ганку.
На подвір’ї вже горіли багаття: коло них поралися два кашовари з помічниками-кухарчуками. Кожен кашовар варив страву для своїх: один — для старших школярів, другий — для менших.
Коли Михайлик, принісши раз води, біжком повертався з важкими цебрами вдруге, за ворітьми його перестріли хлопці, оті, що сиділи поруч, на лаві.
Веснянкуватий, не кажучи й слова, підставив ніжку — Михайлик мало не впав, розхлюпавши воду.
– А ти чого? Чого? — задихнувся він.
– А того. Як ти козак — не баба, давай навкулачки!
І, розмахнувшись, одважив такого стусана в груди, що Михайликові застрибали червоні метелики в очах. Він, осліпнувши од люті, кинувся в бійку. Щосили бив кулаками, завзято гамселив то одного, то другого, не чув навіть, як влучають і його, доки нарешті супротивники, шморгаючи розбитими носами, не сказали: «Годі!»
Тоді Михайлик підхопив цебра й побіг знову по воду.
Кров юшила з носа, підбите око запливало гулею — дарма: хай скаже хто, що він не козак! За обідом дяк кинув на нього пильний погляд.
– Е-е, отроче, тебе вже й охрестили. Хто ж це так?
– Ніхто, я сам... Біг до криниці... через колоду перечепився,— потупився Михайлик.
Дяк сховав посмішку в ріденькі вуса. Він сам учився колись у Києві, в монастирській школі, хоч і втік звідти на Січ, і добре знав, які каверзи вміє чинити новакам школярська братія.