Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
– Ой хлопці! Це ж оті козаки на суд ідуть! — зашепотів Карно, відразу забувши про Дніпро.— У курінного були, в судді були. А це вже, мабуть, до кошового. Гайда, побачимо!
– А не проженуть?
– Проженуть, то й проженуть.
Проте школярам таки пощастило втиснутися в глиняний будиночок кошового слідом за юрбою. Низько вклонившись, два козаки підійшли до столу, за яким сидів Бородавка, поклали калачі, поставили пляшки з горілкою.
– Чолом, батьку! Кланяємось тобі хлібом-сіллю!
– Чолом, панове молодці! Спасибі за хліб, за сіль! — стримано відповів кошовий.— А яка ваша справа?
Обидва відразу почервоніли до самих чубів, вовком глянули один на одного. Але замість них заговорив суддя:
– Се, батьку, з Самарської паланки, з Вовчого хутора козаки-гречкосії, сусіди: Тиміш Мовчун та Пилип Задирака. Прийшли позиватись,
– За що позов?
– Розсуди, батьку! — враз загомоніли обидва, але Бородавка опустив важкенного кулака на стіл.
– Ану, тихо! Звичаю не знаєте! Хай суддя каже!
Мов нічого не сталося, суддя вів далі: Вчинено позов у тому, що вищеречений Пилип Задирака зайняв Мовчунових п’ять корів у спашу...
– І лошицю! — тонким голосом докинув Мовчун, ще дужче наливаючись кров’ю.
– Із лошицею... і трима гвалтом оному Мовчунові не повертаючи...
– Бо він, вражий син, за спаш не дає! — вперто прогудів Задирака.
– І не дам, хоч лусни! — знову верескнув Мовчун.— Де ж таке в світі чувано? За спаш — півтора злотих!
– А ви, панове молодці, в полковника свого у паланці були? — стримуючи себе, спитав кошовий.
– Були.
– Що ж він вам присудив?
– Присудив пан полковник Глоба,— далі, наче пописаному, став вичитувати суддя,— щоб Мовчун Задираці злотого за спаш заплатив, а вищеречений Задирака повернув Мовчунові п’ять корів із лошицею. Леч [8] Задирака й Мовчун тим не вдовольнилися і вдалися на Січ, щоб курінний отаман їх розсудив.
Однаково менш як півтора злотих за спаш не візьму! — мотнув головою Задирака. — Цілісінький лан озимини бісова худоба витолочила.
8
Леч (слов.) — але.
Тут уже обличчя кошового почало набрякати кров’ю.
– А твоя яка рада, пане отамане? — вдався до курінного.
– Добре пан полковник розсудив.
– А твоя, пане суддя?
– І моя така рада.
– Ану, кажи, Мовчуне: будеш платить?
– Та воно, батьку... як півзлотого — заплачу. А злотого — це ще й багато...
– А я худоби не поверну.
– Ну, то я ж вас помирю зараз, бісові діти! — гримнув Бородавка, вже не стримуючи гніву.— Будете знати, як нам голову морочить отаким паскудством! А гукніть там, хлопці, кого треба! — кивнув джурам.
На порозі стали два здоровані з оберемком київ.
Козаки почухали потилиці, перезирнулись.
– То я, батьку, вже той... ніби й згоден...— ніяково пробубонів Задирака.— Хай уже платить, скільки там присудили, коли таке діло.
– Авжеж, авжеж, заплачу! — поспіхом притакнув Мовчун.— Звісна річ, присудили — треба платити!
– Е, ні, було б зразу такої співать! — махнув рукою кошовий.— Ану, всипте їм, братчики, по п’ятдесят київ, щоб наперед не брикали!
Не чекаючи, що буде далі, Михайлик прожогом шугнув у двері. Він не міг дивитись, як б’ють, хоч бачив не раз,— на Січі карали суворо. Козака, котрий украв щось, в’язали на майдані до стовпа, клали поруч киї, ставили цебро з горілкою. Кожен, хто минав стовп, вихиливши коряк горілки, одважував прив’язаному києм по спині. Не кожен витримував цю кару.
Боячись, що почує крик і стогін, Михайлик так біг що Карпо з Василем ледве наздогнали його коло земляного валу.
– Ти чого втік?
– Того, що втік. Били їх?
Не били. Як почали проситися, як почали — кошовий пустив. Удруге, каже, не приходьте: отоді вже не помилую!
Крізь прочинену браму, обабіч якої виглядали з бійниць невеликі гармати, хлопці збігли вниз, до Дніпра.
І враз зупинились, примовкли. Ліворуч, скільки оком скинути, курили над водою димки багать. Кипіла смола в казанах, стукотіли дерев’яні молотки: весь берег був укритий байдаками. Козаки шпаклювали їх клоччям, заливали смолою, в’язали з обох боків оберемки сухого очерету, щоб тримав байдака на воді. Де ж узялося стільки човнів? Коли Сагайдачний спалив старі, на березі не лишилось нічого.
Школярам розбіглися очі; вони переступали з ноги на ногу, мов застояні лошата, не знаючи, куди гайнути.
З усіх горбів поспішали в Дніпро квапливі струмки й струмочки — бігли, стрибали по камінцях, наче боялися спізнитись. Чорні вільхи при березі вкрилися жовтавими хробачками цвіту; над ними уже гули зголоднілі за зиму бджоли. Теплий вітер збивав із вільх пилок, ніс хмаркою, притрушував воду.
Пахло так, що голова наморочилась: смолою, димком, талою землею, водою, першим весняним цвітом.
Карпо перший звернув праворуч, махнувши рукою:
– Гайда, хлопці, по щавель, бо аж за душу тягне.
– А дяк?
– І так, і так битиме.
Трохи далі, де старі груші й осокори трохи розступалися, даючи простір сонцеві, була невеличка луговина. Тут лізли з масної чорної землі вологі голочки трави, жовтіли зірочками якісь немудрі квіти, зеленів навколо торішніх іржавих китиць дрібний молодий щавель.
Хлопці допалися до нього, мов до ласощів, жадібно визбирували по листочку, жували із смаком, доки язика не звело оскомою. Гризли м’які стебельця пирію, пробували навіть рвати гіркувату суцвіть з вільшняка, дивуючись, чого до неї липнуть бджоли. Після зимової голоднечі справді тягло за душу.
Отак мандруючи попасом, і незчулись, як добрели до затишної балочки. Тут стояв під гіллястим берестом рибальський курінь, а коло нього сохли сітки й ятери, диміло вогнище. Почувши хлоп’ячі голоси, з куреня вийшов однорукий дідусь.
Оце які гості до мене! Здорові були, козаки! Юшечки закортіло?
Усі троє перезирнулися. Ох, як їм страшенно захотілося їсти! Юшки, затірки, абичого! Бісів щавель тільки дужче розбуркав голод.
А де ж ота юшка, діду? — не витримав безсовісний Карпо. Михайлик аж спаленів від такого зухвальства.