Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
– А ти звідки знаєш? Переказували тобі?
Михайлик уперто мотнув головою:
– Знаю...
Дід — добра душа — не став розпитувати далі.
Витяг з казана половину вареного сома, шматок дав Михайликові, решту загорнув у полотняну ганчірку, разом із щіпкою грудкуватої чорної солі,— йому на дорогу.
– Як я тебе на той берег перевезу — не заблудиш, до степу втрапиш?
– Може, якось і втраплю. Ми з батьком завжди вище човном переїздили. Тамечки, де переправа. Тільки ж тудою, мабуть, не треба...
– Гаразд, я тебе сам проведу.
І ледве зійшло сонце, повіз Михайлика човном на той
Михайлик одразу побачив, що не втрапив би тут сам ніколи в світі. Проте дід Іван раз у раз показував йому то на якусь притоплену гать з гілля й очерету, то на товсте дерево, зрубане кимось і перекинуте з берега на берег. Сам він — дарма що однорукий — вигрібав одним весельцем на диво спритно, перепливав з рукава в протоку, з протоки в мілке, поросле верболозами озерце, не згірш од тих качок і крижнів, що пірнали у воду близенько од його весла, кумедно задираючи вгору синьо-зелені й рябі хвостики.
Голова обертом ішла од цієї плавби, од зрадливих очеретів, що виростали з води просто на очах, заступали, плутали дорогу, хоч дід якось завжди протискувався поміж ними своїм вертким, видовбаним з липи човником.
Правду казали, що Великий Луг Січ стереже: вже кілька разів турецькі сотні, намагаючись пробитися човнами на Січ, гинули в цих хащах. Недурно ж козаки тут ховали од ворожого ока свої чайки й навіть військовий скарб — золоті гроші й зливки золота, насипані у величезні глеки й горщики й утоплені в потайних місцях.
Через те очерети жартома звали на Січі «Козацькою скарбницею».
Але Михайлик мовчав, не розпитував нічого. Сидів," скоцюрбившись у човні, вихлюпував корячком воду, що підступала до змерзлих, підкорчених ніг. Дід Іван часом поглядав на нього, моргав бровою: «Не журись, козаче: ще мед питимеш!»
І справді, клятущі очерети раптом розступилися, одкривши мілке, широке плесо. Човен став грузнути в мулі. Дід помацав дно веслом, підкачав шаровари й скочив просто в мул, за ним — Михайлик. Обидва побрели по грузькій холодній твані, тягнучи за собою човна. Дно почало тверднути, в обличчя, пробившись між деревами, війнув теплий луговий вітер. Дід припнув човна до верби, повів Михайлика прибережними хащами, хоч той і відмагався, що тепер уже сам знайде дорогу.
Дорогу, може, й знайдеш, та коли б звір який не напав у березі: вепр-одинець або тур... Вони сюди на водопій ходять, десь тут у них тирлище [10]
Михайлик тура не бачив ніколи.
– А який він, діду?
Отакий, як бугай, тільки дужчий — здоровезний, чорний, кошлатий. Як біжить — нікому не звер- та. Ведмедя ногами розтопче, вершника з конем на роги вхопить і кине.
Проте ні вепра-одинця, ні лютого тура вони не стріли. Лише за кущами в болоті щось дуже рохкало і чвакало: певне, дика льоха з поросятами рилася там у тванюці, та здалека, з хащі, раз долинув схожий на грім, лютий, хрипкий рев. Дід сказав, що то, мабуть, тури в березі б’ються між собою.
10
Тирлище — місце, де випасаються та відпочивають рогаті тварини, дикі або свійські.
Потроху й дерева почали розступатися; ледь примітна, невідомо ким — звіриною чи людьми — втоптана стежка вивела з чагарів у степ.
Дід показав на могили вдалині: -Отам, коло них, і шлях. Мандруй собі помаленьку. Ординців не бійся: вони, доки трава не виросте, не дуже в степ вихоплюються — козаків бояться... Лихої людини стережись: побачиш — хто йде або конем їде — звертай з дороги.
Михайлик од щирого серця поцілував дідові руку.
– Спасибі вам, дідуню!
Дід одмахнувсь.
– Нема за що... Іди здоров, козаче!
Кивнув на прощання й зник за деревами.
На хвилину зробилося сумно й порожньо. Іти б та йти з дідом до самого хутора! Але з неба лилася така ласкава синь, жайворонки так гарно бриніли на своїх тонесеньких сопілках, що на серці мимоволі полегшало. Михайлик рушив уперед, стрибаючи з купини на купину, бо під ногами на вологій луговині ще хлюпотіла вода. Проте далі ставало сухіше, збита на повсть суха торішня трава добре тримала ногу.
На протряхлих горбках і горбочках уже стовбичили бабаки: згорнувши лапки на грудях, пересвисту- валися на весь степ — змагалися, хто голосніше. Михайлик не витримав, поцілив одного свистуна грудкою; той, пискнувши з обурення, вайлувато беркицьнув з горбочка в нору, засвітив товстим задком, мало не перекинувся.
Зачувши людину, з байраку вибіг дикий жеребець — мишастий, з великою головою. Кошлата шерсть на ньому збилася, коротка грива стояла сторч. Скосив налляте кров’ю око, тупнув для постраху.
Михайлик заклав два пальці в рота, пронизливо свиснув — жеребець тільки зневажливо форкнув у відповідь. Вгадав, нахаба, що нема кого боятися,— спокійно потрюхикав собі назад у байрак, де випасавсь його табун — десяток худих кобил з лошатами.
З-за порослого терниною горбочка черідкою вийшли великі сірі птахи-дудаки, помандрували кудись на довгих жилавих ногах, квокчучи, як кури.
Степ був дикий, неходжений, звірі й птахи людей бачили рідко, через те й не боялися.
Навколо озерцями голубів ряст. Михайликові згадалося, як дід Матвій навчав їх з Івашком: побачивши перший ряст, тупни по ньому ногою й скажи: «Топчу- топчу ряст, дай боже потоптати й на той рік діждати!» — тоді проживеш довго. Але топтати гарні кучеряві квіточки було шкода, він обминав їх, ступаючи навшпиньки.
Далі на сонці, скільки оком скинути, набиралися барви тугі пуп’янки красенів-тюльпанів. От-от зацвітуть, і стане степ ще веселіший — золотий і червоний, як писанка.
Вітер збирав пахощі з кожного зела, лив просто в груди, додавав сили. Раптом повірилося, що все буде, гаразд. Михайлик ішов, ішов та й заспівав на весь голос.
А до могил справді було неблизько, добре заболіли ноги, доки нарешті вийшов на шлях — дві колії, накочені в сухій траві. І тут подув вітру приніс звідкись собачий гавкіт, рипіння коліс: позаду їхали вози. Михайлик забув і про втому, хутенько виліз на могилу, глянув з-під долоні. Так і є — верстов за дві або й за три звідси шляхом сунула валка.