Михайлик-джура козацький.
Шрифт:
– Ой таточку, ой тату! Та невже ж це ви?! Що ж то вони з вами, недовірки, зробили?!
А дід, простягти до нього зморшкуваті оцупки рук, тільки й схлипував гірко, жалібно, як дитина.
Та з фортеці, з міста вже поспішали січовики, котили бочки з порохом, тягли оберемками мушкети й шаблі.
Попереду біг закіптюжений до самих брів Бородавка, гукав, щоб мерщій гнали сюди порожні галери й човни, вантажили бранців. Хто хоче — хай вертає додому; хто хоче — їде з козаками на Січ... Вольному — воля.
І тут Михайлик не витримав, кинувся йому назустріч.
– Пане отамане! А батько мій? Батько Мехтод де? Може ж, і він тут? Може,
Немов прокидаючись, Бородавка глянув на хлопця каламутними очима.
– Де твій батько Мехтод? Невже досі не вгадав? Ще з осені тут, у Туреччині. Ще вчора, кажуть, у фортеці ходив, своє робив, бачили його. А зараз нема. Певне, турки схопили. І мовчи, не питай мене більш...
Зігнувшись, наче його вдарили по голові, Михайлик без слова поплентався назад, у байдак.
Над пожарищем, що куріло останнім чадом, над обсмаленими мурами фортеці розлилася на півнеба тривожна зоря. Вже всіма дорогами мчали до Стамбула гінці — сповістити султана про козацький напад. Час було відпливати.
ІДУ НА ВАС
Бійся смерті з тими людьми малими твоїми, коли зумисне і явно буду на королівство твоє наступати...
Розумій мене, як хочеш, та будь готовий, коли дам знати..
Все принишкло, причаїлося в султановім палаці, що звів над Стамбулом мармурові стріли урочистих веж, розпросторився мереживними галереями та переходами. Наче блискавиця влетіла в склепінчасте вікно й поклала покотом усіх двораків і невільників — така залягла тривожна тиша. Тільки з падишахових покоїв чути несамовитий тріск і гуркіт: летять у вікна золоті свічники, темно-блакитні вази з казковими драконами, важкі ослони й столики з чорного дерева, прикрашені слоновою кісткою й перламутром,— молодий султан Осман зганяє гнів...
Засипано битим склом та уламками дерева м’які перські килими; коло завіси, що звисає бганками до самої підлоги, лежить, розкидавши руки, чорний негр- невільник з розбитою головою: він ніс султанові холодний шербет і, на лихо собі, схлюпнув трохи на килим. Султан зірвав із стіни й пожбурив у нього важкого малахітового свічника.
Нарешті, тяжко дихаючи, Осман спинився коло вікна. Його молоде смугляве обличчя сіпалось, у косо прорізаних монгольських очах тліла незгасла лють. Розпашіла кров жаром била в скроні, не давала вгамуватися.
Він, султан султанів, тінь аллаха на землі, сьогодні вперше почув супротивне слово — і від кого?! Від сивобородих дурнів-візирів, що їм змітати бородами пил з його килимів, а не давати поради великому падишахові, котрий трима під своєю рукою неосяжну турецьку імперію — державу його предків Оттоманів: п’ятнадцять країн, від Чорного й до Егейського моря, без ліку племен і народів.
Сьогодні скликав усіх візирів на державну раду, сповістив, що йде війною на зухвалий Ляхистан: хоче стерти в пил його війська, спопелити Варшаву й Краків, ляського короля Сигізмунда полонити, а голови його пихатих полководців прибити над ганком свого палацу, як торік прибив голову гетьмана Жолкевсько- го, що його полки славне воїнство правовірних оточило й знищило впень у Молдові, під Цецорою...
А спершу пройде потоптом Україну, віддасть вогню й мечу кубло ворохібників-козаків — Запорізьку Січ. Оті січовики віддавна стримлять Оттоманській Порті1 кісткою в горлі: раз по раз шарпають узбережжя, палять міста й фортеці, не дають правовірним жити в спокої.
І хоч знали всі, що воля падишахова — закон та що війни однаково не минути, але тут сховали очі, затрусили бородами, а дехто, криючи отруту за медом облесливих слів, став перечити. Великий візир Насуф- паша, низько вклоняючись, сказав, що, може б, почекати трохи з походом? Шах перський, мовляв, тільки й дожида слушної нагоди, коли б не вдарив на Стамбул, як усе турецьке військо рушить до Ляхистану.
Та й запорожці теж не минуть нагоди: вони-бо останнім часом дуже зміцніли на силі, мають добрих ватажків-отаманів, за якими підуть куди хоч. А їхню Січ — чом ні! — зруйнувати можна, тільки навряд чи з того буде велика користь. Ось і славний Ібрагім-паша,— хай продовжить йому віку аллах! — теж чотири літа тому напав на Січ, саме як запорожці були в поході,— попалив їхні утлі мазанки й курені, захопив старі човни й гармати. Та нечестиві гяури тільки насміялися з того, тієї ж осені дощенту сплюндрували Трапезунд: найясніший падишах, певне, й сам це гаразд пам’ятає...
І сивобороді кивали головами, притакували, а він, султан, мусив, зціпивши зуби, гамувати гнів, хоч усе клекотіло йому всередині.
Навіть свята душа — великий муфтій ‘, що за старістю завжди куняв у кутку,— і той підвівся й зашамкотів, що гріх, мовляв, прагнути марної загибелі своїх і чужих людей. Невже не досить покірні племена й народи, що слугують найяснішому падишахові?!
Ох, яка це мука — слухати й мовчати, вдавати байдужість! І він не витримав...
Коли кислоокий візир Мустафа, забувши честь і шану, натякнув, що перемога під Цецорою, мовляв, не така вже й велика, гетьман Жолкевський — горіти б йому в пеклі! — козацтво зневажав, через те й на допомогу не покликав, як падишахове військо облягло його полки під Цецорою, а новий гетьман корони польської Ходкевич клятих гяурів-козаків покличе, це вже напевне, і хтозна, як тоді буде,— від таких підлих слів урвався останній терпець, шаленство полум’ям вдарило в голову, він схопився з трону й пожбурив у щоку Мустафі кинджал: зухвалець умився кров’ю.
Не тямлячи себе, затупотів на великого муфтія, щоб забирався геть, не потикавсь на очі ніколи, а як ні, не поможе й святість — гнити йому в кайданах довіку! Старому й мову одібрало з переляку.
І всіх страхополохів-візирів повигонив геть, а декотрих наказав тут-таки заслати в аравійську пустелю — аби знали, що немає меж могутності падишаха!
Згадка про це трохи заспокоїла кров, султан подумав, що сьогодні ж вирядить до короля Сигізмунда посланця з грізним листом: хай бачить лях, що його чекає! Глибоко зітхнувши, він опустився на коліна й став читати вечірню молитву — намаз, бо вже вечоріло і з усіх мінаретів Стамбула линули співучі вигуки муедзинів: «Ля ілла іль Алла, Мехмет регуль Алла», що закликали правовірних молитися.
А взавтра помчали гінці в усі закутки неозорої держави Оттоманів, попливли морями галери й галіони з зеленим стягом на щоглі, везучи султанові накази всім намісникам-санджакам, всім командувачам беглер-беям, полководцям, тисячникам, сотникам, всім воїнам: туркам, арабам, бедуїнам, єгиптянам, курдам, халдеям, абазам, друзам,— щоб мерщій кожен оперізувався шаблею або мечем, хто має коня, сідав би на коня й рушав бити нечестивих гяурів, на славу великому падишахові — тіні аллаха на землі!
Забувши про їжу й спочинок, султан Осман сам їздив скрізь, наглядав, як видають з арсеналів зброю — самопали, мушкети, шаблі, ятагани, щити, як нашвидку муштрують на майданах ошелешених рекрутів.