Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)
Шрифт:
– - Вибачать!
– - запевнила Креню Лiзка.
– - Неодмiнно вибачать! Може, не вiдразу, але ж ти доведеш, який ти хороший i розумний, i всi забудуть лихе.
– - А поки що можеш пожити у Максима, -- запропонував Олег i розповiв Кренi про колишнього товариша Васю i про долю прокатного кота Рекса, котрий знайшов при ньому своє щастя.
– - Це найкращий варiант!
– - вiдразу повеселiшав Креня.
– - Так я й зроблю. Та й заодно допоможу вашому аспiрантовi: адже я знайомий з життям птахiв, а головне -- я можу про все йому розповiсти. Гадаю, мої глибокi знання прислужаться Максимовi Максименку в його науковiй роботi.
Так
А Мiнiмакс продовжив свою розповiдь.
– - Коли я прийшов до тями, хтось почав гатити у дверi, i хазяйка запхала мене в пилосос.
– - Максика аж пересмикнуло вiд згадки про це.
– - Що вам сказати! Мабуть, самому треба побувати в пилососi, аби вiдчути, що я пережив. Я наче пiрнув з головою у пухку й теплу куряву.
Вона вiдразу залiпила менi рот i нiс. Зрозумiло, курява мене страшенно розсердила, тож я почав швидко рости. Кришка пилососа вiдiрвалася, i я визволився з полону. Та пилюка, якої я наковтався по самiсiнькi вуха, теж розрослася в менi, i я почав нестримно чхати!
Бачили б ви, якi величезнi хмари куряви виривалися з мого рота, коли я чхав! Я чхав так -- аж шибки дзеленчали!
Як ви впевнились, куряви я наковтався багато, тому й зчинився переполох...
– - А чому все припинилося, i як ти знову поменшав?
– - здивувалася Лiзка, бо знала, що Максик меншає лиш тодi, коли йому гарно та приємно.
– - Дивачка, -- всмiхнувся дракончик.
– - Сама згадай, як приємно буває чхати! А менi було втричi солодше, бо вся ота гидота з кожним чихом вилiтала з мене геть, прочищались легенi. От я й поменшав вiд задоволення. А перестав чхати -- i курява припинилася.
– - Максику, -- знову звернулася до нього Лiзка, -- ти щось ранком говорив про iсторiю драконiв. То коли ж доскажеш?
– - Хоч i зараз, -- мовив дракончик i почав: -- Як ви вже знаєте, всi дракони колись жили на Землi. На жаль, природа надiлила нас не дуже привабливою зовнiшнiстю...
– - Ти дуже й дуже гарненький!
– - перебила його Лiзка i цмокнула дракончика в нiс. Мiнiмакс збентежився, опустив сором'язливо очi, прикривши їх пухнастими вiями, i повiв далi:
– - Так-от, природа створила нас страшними. А ви, люди, чогось гадаєте, що коли iстоти не дуже привабливi зовнi, як, примiром, тритони чи жаби, то вони неодмiнно мусять бути шкiдливими або злюками. Ви дуже часто помиляєтесь! За зовнiшньою непривабливiстю може ховатися добре й чуйне серце!
– - Мiнiмакс задумливо помовчав.
– - Та не всi розумiють... Крiм того, так уже повелося, що ми, дракони, з'являємося на свiт з яйця i, проживши час, який нам вiдпускає природа, знову перетворюємося на яйце, щоб згодом народитися з нього вже з новими властивостями.
Зрозумiло, при такому життi мами нi в кого з нас не буває. Можете уявити, як важко без мами: нiхто тебе не погладить, не пригорне, нiхто казку перед сном не розкаже, а якщо ти захворiєш -- нiхто не сидiтиме коло тебе ночами i не напуватиме з ложечки лiками.
От i вирiшили мої бiдолашнi предки самi добувати собi мам, та й почали викрадати дiвчат. Але хiба можна у такий нечесний спосiб придбати справжню маму?!
Не дивно, що люди не зрозумiли нас, стали нещадно знищувати наш рiд.
Звичайно, нам доводилось боронитися, та зрештою ми зрозумiли, що згоди з людьми не дiйдемо, i рано чи пiзно весь наш рiд вони винищать.
Спершу ми розсiялися по свiту, хоча й вели початок з Київської Русi. Хто оселився в Скандинавiї, хто аж до Африки залетiв, а кого доля закинула у нетрi тайговi...
Першi кiлька столiть нам жилося спокiйно. Та от люди почали подорожувати, забиратися в найглухiшi джунглi й найдальшi пустелi, -i знову настав кiнець нашому спокою. То тут, то там мандрiвники натрапляли на поодиноких представникiв драконячого роду -- i влаштовували за ними справжню гонитву.
Одного чудового дня всi дракони Землi злетiлися в тайгу, на далеку рiчку Тунгуску, на таємну раду та й вирiшили полишити Землю, поки не знайдуть спiльної мови з людьми.
Сказано -- зроблено!
Однiєї зоряної ночi всi дракони стартували з Землi в напрямку сузiр'я Дракона. Поскiльки їх було чимало, то вони трошки пошкодили тайгу при стартi: обпалили та повалили дерева. Мiж iншим, вашi вченi вважають, що це впав, як вони його називають, Тунгуський метеорит i повалив дерева. Так знайте: це стартували дракони! А полум'я, котре дехто з людей бачив при цьому на небосхилi, виривалося з їхнiх пащ. Адже дракони лiтають не за допомогою крил, як думаєте ви, а хвостами вперед, наче ракети, i при цьому вивергають полум'я. Крила нам -замiсть стабiлiзаторiв, а оцi ось роговi лусочки й щитки, -- Мiнiмакс виразно поляскав себе по головi та спинi хвостиком, -- захисний шар, що згорає, коли ми долаємо атмосферу.
– - Ой, як цiкаво!
– - вихопилося в Лiзки, очi якої аж свiтилися в пiвтемрявi халабуди.
– - Майже так, як у наших космонавтiв!.. А далi, що було далi?
– - Коли дракони долетiли до сузiр'я, вони знайшли там невеличку планетку, дуже схожу на Землю, й оселилися на нiй.
– - Як же ви там живете?
– - Точно я поки що й сам не знаю, -- вiдповiв Мiнiмакс, -- бо в нинiшньому своєму виглядi там ще не бував. Адже в мене закладено тiльки головну iнформацiю вiд попереднього дракона, який перетворився на яйце, з якого з'явився я. А мiй попередник, на вiдмiну вiд мене, не вмiв бiльшати чи меншати, а мiг лише робитися невидимкою.
– - Отже, -- втрутився в розмову Креня, -- кожен дракон може щось таке, чого не може попереднiй?
– - Так, -- кивнув Мiнiмакс.
– - Щоб ми менше сумували без прабатькiвщини -- рiдної Землi.
– - Максику, -- раптом тихо промовила Лiзка, -- виходить, i ти перетворишся на яйце?..
– - I оченята її враз наповнилися слiзьми.
– - Виходить, так, -- посмiхнувся дракончик.
– - Але станеться це не так уже й скоро, принаймнi для мене. Адже на Драконiї, куди я повернуся, час iде зовсiм не так, як на Землi. У вас пройде мiсяць -у нас столiття, у вас день -- у нас рiк. Тому й живемо ми, за вашими земними вимiрами, дуже довго. До речi, випробування, якi чекають на мене пiсля повернення на Драконiю, триватимуть аж до початку вашої земної весни...
– - Тут раптом Мiнiмакс замовк i крiзь вiконечко поглянув на небо.
– - Що ти там побачив?-- спитав Олег.
– - Дивлюся, що вже вечорiє: скоро менi готуватися до старту.
– - Як?!
– - вихопилося в Лiзи.
– - Ти вже кидаєш нас?
– - Так треба...
– - зiтхнув дракончик, бо вже встиг страшенно прив'язатися до цього симпатичного дiвчатка.
– - Адже мiй iнкубацiйний перiод кiнчається. Отже, тiльки-но небо вiзьметься зiрками, я зорiєнтуюся по них i полечу.
– - А ти не можеш лишитися в нас?
– - благально зазирнула дракончиковi у вiчi Лiзка.