Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Поезія Костянтина Москальця вабить особливим внутрішнім світлом. Це світло породжується завдяки тонкому вчуванню в навколишній світ, глибокому усвідомленню його трансцендентних основ та відчутті особистісного долучення до цих основ. Поет «переступає» межі індивідуального та тимчасового й прагне осягнути ті сутності, що визначають універсальні властивості буття. Крім того, слово Москальця плекається у просторі великої культури висловлювання. Така культура передбачає витончене чуття змістових обертонів та нюансів

слова, вміння висловитися стисло та значущо, здатність дотримуватись певного (часто складного) ритму мовлення, спроможність вдало працювати в різних поетичних жанрах й невимушено та легко активізувати ігрові потенції слова. Інакше кажучи, світло поезії Москальця породжується дивовижною зустріччю Абсолюту та Мови. І тут доречно пригадати поширений дзенівський образ «місяця у воді»: коли немає води, то немає і «місяця-у-воді»; коли ж місяць піднімається, то вода «не чекає», аби прийняти його образ; і щойно пролита маленька краплина води, то місяць «не чекає», аби кинути на неї своє зображення.

Згаданий образ виявляє не лише глибинну пов'язаність Мови та Абсолюту, коли у певний спосіб оформлена Мова спонтанно «відображує» якісь трансценденталії. Він також передає те променисте світло, що струменить з текстів Москальця, манячи своєю містичністю, інтенсивністю й подекуди насторожуючи своїм прохолодним блиском. З іншого боку, ідеальний час цієї поезії — це ніч, коли люди з їхніми щоденними клопотами та проблемами засинають, природа завмирає, а в місячному світлі навколишній світ постає в інших візіях, аніж удень. Погляд фокусується тут не на деталях чи зовнішніх обрисах, а на суті баченого та відчутого. Саме у час тихої місячної ночі поет отримує найкращі можливості для своїх зосереджено-споглядальних медитацій, для викшталтовування таких мовних форм, які б могли краще передати сяяння трансцендентного.

Власне отаке представлення «місяця-у-воді» формує не лишень основний сюжет «Мисливців на снігу», а й виявляє неповторність відблисків поетичного слова Москальця в контексті української поезії. Звичайно, що в текстах пропонованої книжки так чи так відлунює українська поетична традиція: ескапізм духу «в гори, де правда живе свята» та жанрова різнобічність Григорія Сковороди; прагнення проникливого розуму осмислити життєві ситуації й представити ці осмислення ритмічно увиразненим словом Івана Франка; діалог із образами високої культури попередніх часів та рідкісна дисципліна висловлювання Миколи Зерова; розкриття самозначної природи поетичного слова й плекання естетичного вчування у світ Василя Голобородька тощо. Однак всі ці властивості набувають у Москальця іншого нюансування або певної видозміни, стають складовими елементами цілком оригінального поетичного мовлення, що відображає нові тенденції часу кінця XX та початку XXI ст.

У книжці «Мисливці на снігу» простежується унікальна в українській поезії втеча в «нікомуненалежність», яка тільки й уможливлює справжнє існування людини та поета. «Нікомуненалежати» — це не лишень перебувати поза «законами отари» (схожі заклики до уникання конвенцій суспільного існування можна побачити також у згаданого Сковороди), а й бажання пробувати у «дійсності, чистій у своїй безіменності». Адже саме у такій дійсності стає можливим максимальне «чуттєве світіння», крізь яке просвічується «надчуттєве». В поемі «Для троянди» автор приходить до ідеї повного заперечення мови, яка не відображає дійсність, а лишень творить ілюзію цієї дійсності і тому руйнує чистоту просвічування «надчуттєвого». Це твердження виявляє як прагнення позбутися поширених мовних шаблонів та віднайти більш «чисті» мовні форми, так і важливе усвідомлення недостатності мови як такої у представленні трансцендентного. Однак у поета немає нічого іншого, окрім мови. І тому він робить відчайдушну та цікаву спробу окреслити завдяки мові те щось, що постійно вислизає від мовних форм (прагне передати у воді зворотній бік місяця). У згаданій поемі тим щось є троянда, яка й являє собою «чисту в своїй безіменності дійсність». Ця троянда не має ні маски, ні ролі; вона просто є. Натомість можна побачити та помилуватися її «безмірно сяйним тілом», «чистим в доцільності», «сильним, пружним і струнким». Іншими словами, троянда втілює трансцендентне, зовнішніми ознаками чого є її краса, внутрішня доцільність, нікому неналежність.

І тут у світоосягненні Москальця-поета виринають цікаві висновки. Троянда є еманацією трансцендентного, і тому будь-які інші його втілення (наприклад, кохання або ж творчість) асоціюються з цією квіткою. Власне саме трансцендентне своєю присутністю тут і там забезпечує таку єдність. Тому Москальцеве ототожнення коханої з трояндою — це не поширений риторичний прийом, а утвердження вищої буттєвої єдності коханої та квітки. Трансцендентне формує світ прекрасного та нікомуненалежного й творить його цілісність, з одного боку. А з іншого — відчути це трансцендентне можна лишень у його земних екстеріоризаціях — у «срібному полі, теплим небом налитим по вінця», в леті «пожовклого листя з верховин», у сердечній розмові за «молодим вином» про вічність «із цитуванням давніх поетів». Москалець здатний побачити та явити у майстерно викшталтуваному образному слові різноманітні еманації трансцендентного, вловити у часовому позачасове — в цьому і полягає його основна поетична сила. В той же час він чудово усвідомлює людську та мовну безсилість в осягненні того, що лежить за межами пізнаваності, трансцендентного як такого. Тому поет робить чесний та єдино можливий у цьому випадку крок — означує трансцендентне як Ніщо. Це Ніщо ( ні-щось) є повним скасуванням видимості та тілесності; цілковитим виявом того, що лежить поза межами фізичного світу й у той же час визначає його буттєву сутність. У вірші «якби ти була моїм голосом» Ніщо репрезентується займенником Ти, який заміняє невідомо яке ймення. Не можна сказати з певністю, що стоїть за цим Ти — чи кохана, чи мова (або поезія), чи земля, яка, за Гайдеґґером, має «свій голос». Однак автор знає, що оте Ти є «всім що може бути і може не бути»; тобто тим, що має абсолютний статус, втілюючись зокрема і в коханій, і в мові (або в поезії), і в промовляльній силі землі.

Однак погляд на Абсолют як Ніщо — вельми характерний для дзен-буддистської духовної традиції та не характерний для української поетичної творчості — є однією лінією внутрішнього поставання Москальця-поета. В іншій такій лінії він йде за християнською духовною традицією й бачить, як з «німотної праоснови чистого буття» породжується Логос, який надає буттю смислового оформлення; виявляє, за Сергієм Аверінцевим, «життєдайну» зустріч німотності та слова та ознаменовує початок любові. У своїй поезії Москалець намагається осмислити втілення Логоса у просторі буття, що призводить до єднання світу і людини, появи такої чи такої форми гармонії. Поет також долучається до «мовлення» Логоса, намагаючися пережити й осмислити (у слові) його як певну чуттєву та смислову даність. Іншими словами, поетична творчість Москальця є своєрідним проявом цього Логосу. Зрозуміло, що проявом недосконалим (зумовленим хоча б згаданою недосконалістю самої мови), та все ж таким, який вивищує поета як духовну особистість і наближає його до абсолютного.

Ця друга лінія виявляє цікаві та оригінально опрацьовані мотиви релігійної поезії. У книжці бачимо дивовижне відчуття присутності Господа у світі, де вже навіть «украдені плоди» нікому не потрібні. Несподівану появу Бога наприкінці тривалих нічних медитувань, яка знаменує сміливий прорив у інший буттєвий простір («приходить Бог. І вибива вікно»). Прохання у Богоматері помочі у віднайденні належного життєвого шляху та заступництва за українську мову, у просторі якої реалізує себе поет. Настанову вивіряти життєвий шлях будь-якої людини із шляхом Ісуса Христа. Щире прагнення узгодити людські страждання із ідеєю благого та розумного Божественного керування світом, а також збагнути такий незбагненний Закон Божественної волі (відтак «Іуда з опалих за ніч яблук / викладає хреста»). Глибоке упокорення людини перед лицем Бога й благання про Його милість («Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе / твою наругу і гнів / не заслужив я мерзенний порох / зламана квітка просто гній»). Монологи-звернення до Бога у Москальця часто виявляють прагнення ще раз висловити якесь почуття, проговорити певне осягнення і тим самим знову «перебути в Бозі», ще раз утвердитися у християнських чеснотах. Це дуже не просто, й підйоми та спади в такому утвердженні стають джерелом сильних емоційних зворушень ліричного героя. У віршах з монологами-зверненнями поет полишає характерну «дзенівську» дистанційованість від життєвого плину й промовляє щиросердним та чуттєвим словом. Подібним словом окликався до Бога Св. Августин у своїй «Сповіді». Йдеться про гранично щирий прояв суто християнської сердечної туги, в якій лунає прагнення Божої благодаті та любові. В цьому прагненні поет виявляє внутрішню силу душі, що і є ознакою наближення до Бога.

Москалець намагається долучитися до трансцендентного й через простір культури, який пропонує поетові уже готові вагомі знаки відчуття та осмислення трансцендентного. Звернення до цих знаків, осмислення і «перепрочитування» їх є важливим чинником у процесі власного духовного поставання поета. Слово культура походить від лат. colere — вирощувати, сприяти, успадковувати;і саме у цьому просторі Москалець плекає своє поетичне висловлювання. Звернення до спадку попередніх часів розширює та поглиблює виражальні спроможності цього висловлювання, робить його вдячним предметом для подальших розмірковувань. Загалом простір культури в широкому значенні є єдиним простором, в якому людина почуває себе затишно та значущо. Поза цим простором уповні володарює несамовитий Хаос, убезпечитись від якого можливо тільки завдяки стінам культури («Серед імли і піни є незворушні стіни — Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни»). Москалець-поет полюбляє свій «дім з одним вікном», в якому на стіні висить портрет Миколи Зерова і до якого (дому) серед ночі приходять поети з Європи та зі Сходу. У цьому домі («Келії Чайної Троянди») відбуваються тривалі та значущі діалоги із попереднім духовним спадком, коли поет обробляє успадкований — такий малий і такий великий — клаптик землі, вирощуючи на ньому свої конвалії, крокуси та троянди.

Серед так чи так присутніх у текстах Москальця знакових імен — Шевченко, Зеров, Чубай, Лі Бо, Бо Цзюй-і, Рільке, Еліот, Паунд, Платон, Ніцше, Гайдеґґер. Важливим тут є не сама присутність згаданих імен — їхнє коло насправді є значно ширшим — та пов’язаного з ними певного духовного досвіду, а уважне й зосереджене входження, вчитування в цей досвід, тонке розуміння його тенденцій і підтекстів, наслідком чого стає оригінальна інтерпретація цього досвіду, вростання та проростання власними смислами та чуттєвими відтінками. Так, у вірші «Символ троянди» бачимо постать Платона, який сидить у діброві Академу, осмислює складне і водночас просте життя й «у присмерках квітневих накреслює хреста на мокрому піску». Загалом міркування поета не рідко розгортаються у парадоксальній формі, що є свідченням такого осягнення дійсності, яке виявляє вищі — за звичні — закони взаємозв’язку сущого («цієї тиші і чистоти / не було ніколи / тому що вона / є / вічно»). Подібним чином зречення певних рис своєї індивідуальності посилює поетове висловлювання. Адже згадане зречення усуває те випадкове, що зумовлене соціальним, дозволяє краще відчути у собі абсолютне.

Культурний простір дає Москальцеві не лишень якісь образно-значеннєві одиниці, що завдяки ним він поглиблює своє розуміння буття. Цей простір також допомагає поетові «зберегти невитрачену ніжність» в очікуванні «своєї гіркої смерті». Згаданий простір є незнищенним — допоки існуватимуть ті, чиїм покликанням є «поетично мешкати» на цій землі. Тому вірш про спалення книги завершується рядком: «усі ознаки попелу». Книга згоріла, але залишилося те, про що вона промовляла. Трансцендентне, яке виявляє себе у формах культури, в людській душі, не може бути знищеним (допомагає це зрозуміти поетові й «щойнопрочитаний «Федон»). Через це у Москальця цілком відсутній страх перед смертю. Вона може бути «гіркою», але ніколи — страшною. Навпаки, у книжці «Мисливці на снігу» знайдемо щире прагнення повернутися до свого справжнього «дому», і при цьому ліричний герой звертає свій зір до неба.