Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

V

стоїш на хмарі заклично махаєш рукою траві людям звірям Марія Марія води і сну Марія пахощів та землі Марія тебе але вітер подихів їхніх і поглядів далі жене хмару махаєш рукою прощально

VI

вийти в темінь нічного літнього грому торкнутися першої росини на його шорсткій щоці — тату — мовити — тату

VII

запах

ріки запах слідів пташиних на березі кохана — одне і те ж саме стверджую ввечері після купання темний корінь на дні ріки перший жовтий листочок на плесі і я — одне і те ж саме стверджуємо ми

VIII

але нам не задосить нас

1979

* * *

милий невтішний і сивий мов тато з трояндами наш страшний суд вже нікого торкнутись не зможе тіні жовтаві болючі для птахів осінніх маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі наче сива вода наче порухи ангелів в серпні або осінь осіння і таїна щонайважчої вашої мови

1979

Осінь № 546

а іноді так: замети печалі журавлів та розгубленого листя забарвлені в милий вечір знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку поміж батьковим кожухом та очима найлютішого індіанця з племені всіх та ще снігоочищувачі на вулицях розгортають замети печалі водії вниз не дивляться — унизу твоя щирість нікому із них не потрібна маю тебе сльозою барвистою — а вона скочує в ріки стрункі наче струни і чисті мов кров козача пливе до славутича-тата щоб тріпотіти в руках найгіркішого рибалки в світі скочує в темінь така ж самотня як і ця ніч то тепер уже маю їх дві сльозиноньки і — врочистий дощ: не заважайте мені рахувати краплини осені на шибках поцілунки на вустах чужих коханих круків що летітимуть на тлі призахідного сонця опісля дощу і карети доверху закидані червоними квітами і тебе з широко розкритими сірими очима — (осінь прийшла а за нею нікого нема і це — найдивніше…)

1979

* * *

сутінковими птахами поросла твоя мила і втрачена назва музика ледве засніжена за теплими мурами сліз тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне теплим небом налите по вінця темним небом наповнене вщерть дощ повився мов дикий сідий виноград моя смертонько мила я плачу коли трохи ущухне твердий листопад коли попіл ущухне кого ми побачим і кому ми пробачимо щ'o світанковими назвами? — тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне (срібне-срібне поле)

1979

* * *

якби ти була моїм голосом і всім що він може назвати якби ти була очима моїми і всім що вони побачать якби ти була всім що може бути і може не бути — голос мій називав би тільки твоє ім'eно очі б тебе лише бачили а буття стало б мені за спільника з яким можна довго сидіти розмовляючи про що завгодно а можна просто довго мовчати — хоч і всю ніч і весь ранок і все життя якби ти була моїм голосом та очима якби ти була

1979

Побожний чай

Крихта золота злагідна кинута до вишнево-летючої пащі розтає неслухняно і м'яко і зелена зоря витікає із рани беззвучної бракне струни і страшно труни

1980

* * *

сонце поволі сідає за школою ти розгубив по дорозі слова хочеш мови вкраїнської нової а стара ще жива це так якби мама твоя виходила і на порозі зустріла ще одну молоду саму себе і як тоді ти пояснив би кожній з них кого тобі більше сьогодні треба чому ти кликав і вона прийшла оця друга легка й усміхнена і куди піде перша стара й сумна Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе твою наругу і гнів не заслужив я мерзенний порох зламана квітка просто гній

1981

Ренесанс (поема)

«…треба лиш повернути те, що втрачено.

І знайдено, і втрачено знову і знову…»

Т. С. Еліот, «Іст Коукер»

1

І чим далі міцніє затятість, тим ти нижче вклоняєшся лікарю, єдиному, хто не може тебе втішити, єдиному, хто не потребує втішати. Все частіше виходиш на вулиці, безладно наклеєні на планету. Все частіше знаходиш монети, карбовані в п’ятому році, вночі. Люди вже не бояться тебе. І неврожаю вже не бояться. Все частіше разом із ними радієш грації танцюристів, усмішкам повій. Я їхній, лікарю. Хто мій позивач? Хто, як не цей перехожий, мій довільний заручник? І в чому не винен я?

2

Липи замислюють бджіл. Липи — мені повернуто, бджоли — мені. І дарма, що немає гостинців нашим — не те, що циганським — дітям, адже лиш Марія з пучечком безсмертників віншувала мене з народинами завше, замислено витираючи пилюку на старій радіолі. — Ти вигадав мене, — каже лікар. — Ти вигадав місто і липи, і бджіл. Ти вигадав Бога, мов нетлю, що рветься щоночі до хати, щодня — із неї.