Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

1979—2000

* * *

Батькові

Над нашою хатиною малою Господнє Літо хутко перейшло, І Міста, про яке писав Павло, Не видно за осінньою імлою. І ми перемовляємся з тобою Двома-трьома словами — про тепло, Про те, що літа наче й не було. Так само, як життя; й не спим обоє Чекаючи пробудження від сну, В якому повно смерті й туману, Безсоння — і безсмертя — і любові… Цей сон тече

і тчеться з людських слів, Та, вірячи апостолу Павлові, В густій імлі щезають журавлі.

* * *

Мамі

Ця несподівана довго очікувана тиша свідомості тиша Пречистої Діви Марії світанку Матері Божої Сніжної Матері Божої Матіївської — і гарних думок про незнищенність м и н у щ о с т і тиша лілей на Орловому озері коли я відмовляюся від холодного вина аж до повернення в Царство цієї тиші дитинства омофору з ледь прив'ялими пахощами і білосніжністю маминого робочого халата цієї тиші і чистоти не було ніколи тому що вона є вічно

Нічні пастухи буття

Угорі весняна лампа і зелене полум'я в небесах зорана земля і бездомна вечір буйний у бутті стихне сам і загасне полум'я скло зелене трісне і вечірні коні стануть зовсім темні як весна або Одкровення

Нові поезії

* * *

В тремкому полум’ї' весни згорять сніги, дотліє крига. Допишеш ти свої листи і дочитаєш книги. Піднімеш голову, зирнеш — і вибухнуть зіниці: у світі є сонця, жінки, і птиці.

1989

* * *

Моя кохана спить, а за вікном Сади стоять, облиті молоком. І губи її ніжні, навісні До себе посміхаються вві сні. А ніч тече, прозора і легка, Ледь світиться у темряві рука. На голому смаглявому плечі — Слід кольору багряної парчі.

Владарка мовчань

Є тільки дикої яблуні квіт, вельон біло-рожевий, впала вона вже давно, але все ще триває життя — лежачи квітне, ніким не помічена, в хащах, квітне для себе, а бджоли спивають нектар і таїну бережуть, повертаючись після причастя. О, зроби нам гніздо, заховай і його в пелюстках, крізь усі палімпсести призахідних хмар незліченних научи нас читати найперше, єдине мовчання, що записане в небі притомності рунами.

Роковини

Пам 'яті Володимира Кашки

Знову осінь, брате мій. Час відтворення подій, Час квитання. Де ти заразі?Угорі Зорі сходяться горіть. Ти завжди відповідав На усі мої питання. Чай заварений стоїть, Сиґаретка мерехтить. Рільке. Вечір. І бентежиться, тремтить Черемшини гола віть, Наче йдеться про любов Та про інші вічні речі. Я тут свічку запалив І вина тобі налив. (Золотого…) Довго-довго так сидів, Тільки ти — не відповів. Не така вже й новина, Але що кому до того…

Крокуси

Мамі

Весняна мжичка. Снігу вже нема, І я сиджу у теплому покої, Де крокуси у чарці із водою Біліють від темна і до темна. І любо пити ритуальний чай До крокусів, до постатей в альбомі, Фіксуючи краплини однотонні І поволоку ніжну на очах. Моя старенька мамо, певна річ, Стар'aнно ритмізована омана І шепітлива та прозора манна Не приведуть тебе у глупу ніч, Коли не буде місця для очей, Коли ці квіти безпорадні згаснуть, Коли я проклену надію власну, І віру проклену, і що там ще… Але надійде на світанку сон, Легкий, немов пилок жовтогарячий, І я побачу: ти, далека, плачеш, Торкаючись до ран моїх перстом.

* * *

Знаєш, мабуть, я знаю таке, що сприймають як дотик дівочий. Пояснити його? Передати комусь? Чи продати, підкорившись невільним засадам свобідного ринку у кривавому світлі Покрови, без тебе… Це вагання перед народженням, спроба втиснути лад у контекст осяйного ха'oсу, дати правила хоті, потреба научити слова бути знову твердими — як речі у примарному світлі Покрови, у передзим’ї. Хай живе самоціль: безкінечні листи до душі, що живе без мети, п’є вино насолод і страждань, чи мандрує містами зі снів, різні мови вивчає і тужить на безлюдних вокзалах Дамаску, вночі…

* * *

Осінній вечір крив ліси соснові І келію в облозі цвіркунів; Сотався понад нами вічний спів, І дім буття ставався у розмові. А замість тих, споріднених по крові, Я друга мав старого в однині — І зірка відбивалась у вікні, І вірші на столі лежали нові. Весною чай жасминовий наш пах, До цвіркунів приєднувався Бах, До сполохів — тендітні сарабанди. І ти сказав тоді: «Візьми цей тон, Створи легкий і чистий, мов троянди, Ажурний, ніби сніг, сонетний сон».

* * *

Ти жайворонок Сніг, Пташа нічного чату, Що тане і тремтить, Сідаючи до рук; Ти не питай мене, Навіщо був початок, Бо все-таки я не Усевідущий Google. Одна із міріад Історій Інтернету, Легесенький роман, Збережений у кеш Сумного серця, де Всі хакери й поети Тримають і пусте, І найдорожче теж. Хай жайворонка пух Жаркий і невагомий Закутає тебе У ніжні кубла сну; Нехай фонема «у», Бездумна і бездомна, Торкається до губ, Яких я не торкнув.