Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

V

Madeleine Paris Синя, з білою облямівкою, вчора Тома її забула, забула її, принісши вина та хліба, слухаючи про мою улюблену іграшку; — може іграшкою стати скорпіон? — засумнівалась вона, розглядаючи пробірку, де плавала ця мала жовта тварина, і як пояснити, коли навіть католики, охайні трояндицелібату — і ті не мають вірогідного висновку, стрункого й палючого, і прохолодного, як собор, де химери, цокаючи кам’яними кігтями, перебігають вогкою підлогою, нічого не забуваючи, нічого не пам’ятаючи, вистромивши жала, заплющивши сині очі. Amen.

* * *

Вікторові

Морозову

Минаючи мов сон або старе кіно, ідуть легкі дощі всесвітньої печалі. Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм, і світиться у ніч одним-одне вікно. Це шурхотіння слів і втомлених речей, ці жести, що ростуть і тануть неквапливо, утворюють на мить дорогоцінне шкливо, в той час, коли усе, без сумніву, тече. І, може, саме так збувається «т е п е р», — у снах або дощах, поезіях чи кінах, у мандрах по чужих та рідних українах, у всьому, що собі народжує т е б е.

* * *

Я знаю, що вже зріє у мені Троянда чорна, наче та черниця. Вона зійде рум’янцями на лицях, Розтане у ласкавому вогні. Але не попіл, тільки ранній сніг Лягатиме на пагорби столиці, Кричатиме тривожно сіра птиця В безлюдній світанковій тишині. Мій перевізник мовчки відштовхнеться Від берега, що диким зостається, Плюндруючи святі дари богів; Не витримаю, ще раз озирнуся, Та за густими лавами снігів Нічого не побачу — й посміхнуся.

* * *

Поглянь на тих, кого бездумна h'yle [3] Взяла одного разу у полон, На цей похмурий, виснажений сон Душі й самозакоханого тіла. Їм сниться, що попереду могила, Буття землею, гробаками, тлом; Закутавшись у червінь папілом, Танцюють і брунькуються щосили. Анальфабет, месія та пророк Ведуть розмову про останній строк, За пляшкою в прокуреному лігві, Не вміючи узяти інший тон, Яким говорять з нами зорі стиглі Або щойнопрочитаний «Федон».

3

Матерія (грецьк.)

* * *

Слова і речі, вечір і сова. Цитрина пахне, чай парує свіжий. Цей тихий грудень, ці поля безсніжні — Немов душа, праюна і жива. Усе намарно. Отже, так бува: Покинувши Господень дім поспішно, Ми сміло падаєм у прірву ніжну, Гадаючи, що це потрібно вам. Але, брудну і дику вчувши мову, Побачивши, що ви готові знову Дитину й ангела безжурного звести, — Вертаємо з одвічного Содому, Який уже нікому не спасти, До навстежи одчиненого дому.

* * *

Село в снігах і пес побіля ніг, Ранкова тиша соняшного грудня; Ти грав стару мелодію на лютні, Тепер стомився і відклав її. Пісні, які ти чув колись у сні, Забулися, зоднаковіли в буднях, Легке хлоп’яче серце стало трудним, А очі — недовірливі й сумні. Невже це ти? Невже тепер довіку Оцього недоріку і каліку Тягатимеш понуро на плечах? Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни Летять у круговерті сугол'oсній, Тобі, живому, вказуючи шлях.

* * *

Від смерті у воді ти заховався в крихітній і білосніжній мушлі; тут є вікно, вино і плити, а навесні дозволено закласти квітник і виростити там гліцинії або кулясті блискавки. Минуло дві зими. Улітку ти досліджував семантику пелюсток, і фоліанти францисканців, і дощі. І все подвір’я заслала золота стружка, і катастрофічно бракувало паперу, і ти зважився поїхати до старовинного міста, — з перукарнями, ратушею, залізницею. Дрогобич. Дрогобич, треба набрати повні плюца липневого повітря — і пірнути, ти ж чуєш, це Дрогобич, ненадовго, на короткий час. …Ти вже піднімався на поверхню, ти бачив годинника ратуші навпроти своїх очей, а хрести собору — внизу; ти не заховався від смерті у воді, і ще й донині плавно опускаєшся на дно самого неба.

Два вірші, які довший час вважалися втраченими, проте їх зберіг Юрко Саєнко

І

Забутий присмак валідолу і краплі крові вправно летять — уже сніжинками — додолу д о д о м у палаючі ясла — хлів золотий зелена — гірка рана — ріка д о д о м у смерть — без початку — і без кінця непрочитані — і вино від якого відмовився ще за життя так само у липні д о д о м у гріхи — багато — багатство самотність — братство айстри — коні мовчання-і-листування д о д о м у і панна — забута ущент — для якої писалися вірші співалися: «авонаавона» — зривалися — сніжні — бездомні д о д о м у ще перестук електрички: порожній тамбур театр — і табір — і ворожіння — за сиґарету — забуте і збуте віщування одруження без одужання: примхи: невиспаність: усвідомлення без розуміння збайдужіння забування я х о ч у д о д о м у

ІІ

Зелені вогнища горять удосвіта улітку над ними небеса сіріють і мовчать спокута стародавніх снів приводить нас сюди — до білосніжного каміння хоча далеко до наступної зорі але вона в тобі проміння має як та сосна — коріння у землі Сестра Сосна Сестра Зоря Сестра Марія своїм терпінням підіймаєш благеньке тіло зроблене з піску із голосу і тіні і тіло вчиться святості а ти шукаєш ночами прозору плащаницю яку давно колись приготували звірі з обличчями людей і звичками людей

* * *

Віхті Сад

якби заглянуть уночі до кінутой хати скіки разних чудасій можна б там узнати он покойний дід седить — Царствіє Небесне сіть плете і не засне на другую весну радом баба з рогачом пораєцця дуже а шо лампа не горить дак їй і байдуже: наче в доброго кота сяють карі очі при-Чаїлись по кутках разні поторочі а надворі сніг іде і неде нима людей бо всі люде у силі вже поснули трударі тіки я один тиняюсь дурний да безумний босі ноги задубіли да клацають зуби за пазухой кусок хліба що вкрав у собакі і Библія да ни вся — скурив на цигаркі думаю простить за це мине Ісус може бо вин ловкий наш Господь — схоче ще й поможе полин звізда палає а я люблю тибе нищасний мий Израїль прогнівивший небес дід седить мине до себе не пуськає в хату каже шо такіх по сьвіту лазе нас багато я їх правда не сьтрічав а тоб усі разом ми б построїли собі хату з пирилазом! вітер виє цвіте вишня а я пропадаю а маленьке кузенятко на скрипочку грає Віхта жинка милосердна дай їй Бог здоровія вона бідним помагає а ми її любим як та рибка золота дивицця за нами народилася собі сімнаццятого марта