Мисливці за орхідеями
Шрифт:
За чверть години Франтішек помітив два вози, криті брезентом, і велике багаття. Біля вогню сиділи якийсь чоловік і жінка.
Жінка саме підвішувала над полум'ям мідний казан.
«Це мирні люди», — з полегкістю відітхнув Франтішек і, не дбаючи вже про обережність, швидко закрокував до вогню. Але Лготка вважала за свій обов'язок випередити його й, підбігши до людей на віддаль пострілу, коротко загавкала.
Чоловік і жінка дуже здивувалися. Вони з цікавістю стежили за білим, слідом за яким ішов юний індіанець.
— День добрий! — привітався до них Франтішек.
Чоловік
— Хто ви й чого від нас хочете?
— Я мандрівник і теж хочу знати, хто ви, — відповів Франтішек. — У місті я не питав би вас про це, але в джунглях, самі розумієте, треба знати свого сусіду.
— Ми члени артілі лісорубів, — пояснив чоловік. — Наші товариші пішли оглядати ліс.
— Вас багато?
— Сім чоловіків і ось ця жінка.
— Яке дерево ви шукаєте?
— Голубе.
— А де ваш старший?
— У лісі. Але він незабаром повернеться.
Франтішек розглянувся по табору лісорубів.
— Ми розташувалися неподалік, — мовив він. — Якщо я прийду сюди години за дві, то, мабуть, застану його?
— Звичайно! Хай вам щастить!
— До побачення. Лготко, ходімо!
Повернувшись до табору, Франтішек і Дієто розповіли про все, що бачили й чули.
— Хоч лісоруби й спустошують ліси, проте зустріч з ними радує мене. Звичайно, це мирні люди, й коли ми розташуємося поблизу них, то принаймні матимемо більшу безпеку, — зробив короткий висновок Франтішек. Потім звелів усім перебратися трохи далі на південь — горбів тут було багато — вибирай який хочеш.
Десь за годину Дієго дав знати дядечкові Франтішку, який відпочивав у шатрі, що до табору простують якихось двоє незнайомих — очевидно, лісоруби.
Франтішек вийшов їм назустріч і ласкаво привітався з ними.
Обидва чоловіки, метиси з узбережжя, на знак того, що на думці в них нема нічого лихого, подали Франтішку руки й увійшли на його запрошення до шатра. Вони підтвердили те, що сказав Франтішку чоловік біля вогнища. Лісоруби справді збиралися отаборитися тут, бо знайшли поблизу багато голубого дерева, а головне тому, що сюди порівняно легко можуть дістатися підводи. Вони сказали, що їхня група — передовий загін великої партії лісорубів. Таких груп тут близько десяти, й усі вони працюють на дона Мігеля Серпенту, котрий поставляє деревину якійсь гамбурзькій фірмі. Передові загони рубають та обробляють дерева, а інші дбають лише про транспортування деревини. Чоловіка, який так добре був з усім обізнаний і давав пояснення Франтішкові, звали Хуан Брачате, а його друга — Баб Панса.
Франтішек усміхнувся. Він мимоволі згадав Санчо, вірного зброєносця Дон-Кіхота: портрет цього ненажери, брехуна й провінційного мудрагеля наче був змальований з сеньйора Панси, який сидів тут, широко розставивши коротенькі ноги й погладжуючи кругленьке черево.
Розповівши про все, Хуан Брачате знову подав руку дядечкові Франтішку. Це означало, що за довір'я він вимагає довір'я. Бо досі йому ще ні разу не доводилося зустрічати чужинців, які збирали б у джунглях квіти, — а це вже чогось варте, оскільки Брачате було понад п'ятдесят і по джунглях він вештався змалечку.
Наостанку Брачате сказав, що він і сеньйор Панса дуже раді з такої зустрічі. Сеньйор Панса спромігся лише на одну фразу, увічнити яку ми неспроможні, бо вона була надто малозрозуміла.
Зненацька над улоговиною прогримів постріл, і обидва метиси підняли вгору голови.
— Не тривожтеся, — заспокоїв їх Франтішек. — Це мої молодші товариші пішли на полювання, бо ми вже давно не ласували свіжим м'ясом. Скоро ви з ними познайомитесь — вечоріє, й мисливці ось-ось мають повернутися до табору.
Лісоруби прийняли частування й, вихиливши по склянці спиртного, вже зібралися були йти, як до шатра вбігла розпалена Лготка.
— Ну, ось і наші мисливці! — мовив Франтішек і разом з гостями вийшов із шатра.
З лісу мчав Єнік, радісно розмахуючи птахом, схожим на нашу чаплю.
— Я приніс чудесну здобич, дядечку! Ото буде вечеря! І уявіть собі — я підстрелив її на льоту!
Лісоруби зачудовано подивилися на хлопця, а губи на круглому, м'ясистому обличчі сеньйора Панси розтяглися в широкій усмішці. Цей хлопчина з рушницею через плече й здобиччю в руці йому, напевне, дуже сподобався. Тим часом до гурту чоловіків підійшов Вацлав і міцно потис шкарубкі руки лісорубів.
Європейці провели метисів аж за табір. Вони домовились, що допомагатимуть одні одним, і лісоруби запропонували мисливцям поставити шатро в одному з ними таборі. Франтішек пообіцяв, що перебереться ближче до них.
Він розпитав нових друзів, як найкраще дістатися до озера Петен, і невимовно зрадів, почувши, що йти туди щонайбільше два дні.
Сеньйор Панса ні на мить не спускав очей з Єніка. Він ішов поруч хлопця й схвильовано стежив, як той бавився з Лготкою: Єнік посилав собаку то в кущі, то в траву, а потім гукав її назад. Коли всі стали прощатися, Панса своїм грубелезним пальцем торкнувся Єнікової щоки й мовив дуже лагідно:
— В мене теж був синок, точнісінько такий, як оце ти. Його звали Мігель. На жаль, він помер.
Єнік співчутливо взяв лісоруба за руку:
— Ваш син помер? Бідолашний! А що ж з ним таке скоїлося?
— Він пішов до лісу, і його вкусила гримуча змія. Кинулися рятувати, але вже пізно. Ти колись увечері прийдеш до нас разом із своїми друзями, гаразд?
Голос огрядного Панси затремтів.
— Неодмінно! — щиро пообіцяв Єнік. — І ви будете розказувати про Мігеля!
Сеньйор Панса притис Єніка до своїх могутніх грудей і, похиливши голову й не звертаючи більш ні на кого уваги, подався за своїм товаришем.
— От бачиш, Єніку, — мовив дядечко Франтішек. — Розумієш тепер, якого ти горя міг завдати нам усім своєю необережністю?
Єнік збентежився. Він зрозумів, як дядечко любить його. Адже дядечко не сказав: «Якого ти горя міг завдати своїм батькам», а сказав «нам», тобто йому й Вацлавові!
— Що ви, я нізащо в світі не хотів би вас бодай трохи засмутити! — прохопився Єнік і обняв обох своїх старших друзів. — Навпаки, мені хочеться щодня приносити вам лише радість!