Мисливці за орхідеями
Шрифт:
Єнік сів на землю й написав у книжці по-іспанському:
«Любий сеньйоре Панса, коли будете згадувати про свого Мігеля, згадайте й про чеського хлопця Яна Сатрапу, який вас так щиро любив».
— Ех, шкода, що я не вмію читати! — зітхнув сеньйор Панса. — Ну, та наш старший уміє: він читатиме це мені щовечора. Бувай здоровий і щасливий, синку!
Дядечкові Франтішку довелося покликати Єніка, бо караван уже зник за далеким вигином лісу. Хлопець вирвався з обіймів сеньйора Панси й кинувся наздоганяти своїх.
Експедиція, коли була змога, уникала джунглів. Це було не дуже важко — мандрівникам для цього не доводилося навіть міняти напрямку, бо джунглі тут розкинулися лише на відногах гір, що тяглися з півночі на південь.
Широченна Петенська улоговина, як ми вже казали, виникла внаслідок опускання верхніх шарів земної кори, викликаного вулканічною діяльністю. Найнижча її частина не має стоку й наповнилася джерельними водами.
Навколишня природа казково гарна й невимовно багата. На кожному кроці вона вражає своїми небаченими плодами. Прозорі потоки й студені джерела, прохолодні й теплі струмки дають мандрівникові свіжість; пахощі сп'яняють його, а безліч неповторних за своєю красою картин милує зір.
Хоч до Гватемали часто приїздять багато іноземців — французів, іспанців, англійців, — проте на берегах озера Петен вони тоді ще не з'являлися, бо серце країни майже не мало зв'язку з далеким узбережжям.
Наші мандрівники переконалися в цьому дуже швидко. Ще в передгір'ї, перш ніж спуститися до озера, вони зустріли тубільців, які полювали тут. Європейців вразив вигляд високих дужих чоловіків, які кольором шкіри майже не відрізнялися від білих. Тубільці не виявили ніяких ознак страху перед чужоземцями й на запрошення охоче підійшли до шатра. Прийнявши частування, гості запропонували чужинцям свіжу дичину: зайців і птаха, завбільшки з курку. Їхню мову індіанці, що супроводжували караван, добре розуміли. Одягнені тубільці були майже по-європейському — в сорочки й штани, — але на плечах носили шматок тканини, щось на зразок вузького плаща. Озброєння їхнє складалося з луків і стріл, але рушниці їм, очевидно, теж були знайомі: тубільці заздро поглядали на зброю, але тут же опускали очі, коли європейці це помічали.
Дядечко Франтішек подякував за дарунок, але взяти його відмовився, пояснивши, що експедиція добре забезпечена всілякими харчами. Прощаючись, він кожному індіанцеві подарував жменю солі, й це викликало в них неймовірну радість.
Наші мисливці невимовно зраділи, діставшись другого дня до невеличкого індіанського села, яке лежало в улоговині. Кілька мешканців села кинулося їм назустріч. Це були низенькі, тендітні, несміливі й послужливі люди. Вони навперебій почали запрошувати чужинців до своїх гостинно відчинених хатин і частували їх, чим тільки могли.
Земля навколо села була старанно оброблена, й висока кукурудза кивала на вітрі своїм широким і довгим листям, немов теж вітала чужинців.
Поміж хатинами греблися стада курей, а на м'якій землі ліниво лежали свині.
У хатинах не було ніяких меблів, але скрізь висіли гамаки, що правили за постіль дорослим; діти індіанців спали на долівці. Оскільки хатини були дуже маленькі, нашим мандрівникам довелося розділитися на дві групи. Тут їм не загрожувала ніяка небезпека: місцеве населення навіть уявлення не має про нечесність.
Тільки-но наші друзі розташувалися в найпросторішій хатині, як увійшов господар, щоб іще раз вклонитися гостям і вислухати їхні побажання.
Хосе, кухар, міг сьогодні відпочивати: господиня вже заходилася смажити курчат і пекти яйця. В казані кипіла кукурудзяна каша, а двоє хлопчаків років десяти-дванадцяти ретельно підкидали у вогонь. Вони, як і всі індіанські діти, були голі й босі, тим часом як їхній батько мав на собі гарну вовняну сорочку й штани. Він був навіть озутий — за взуття йому правили шматки м'якої волячої шкури, дбайливо прив'язані до литок. Наряд господині складався не лише з сорочки, але й з чистої спідниці в блакитну смужку… Дочка їхня, тендітна дівчина років двадцяти, надягла червону спідницю, а в чорне, як вороняче крило, волосся вплела яскраві стрічки.
Після багатої вечері почалася розмова. До хатини один за одним тихо заходили сусіди, й незабаром усі мешканці села, всівшись скромно на долівці, пильно слухали розповіді гостей.
Найдивніше було те, що до всіх чужинців тут зверталися однаково: «дон Хосе». Це страшенно розгнівало чорношкірого кухаря експедиції. Де це чувано? — обурювався він. Адже гарне ім'я «Хосе» належить тільки йому. Марно пояснював йому дядечко Франтішек, що в тутешнього населення така вже звичка: кожного іноземця вони називають «дон Хосе», а кожну іноземку — «донья Марія». Негр не хотів нічого слухати про якісь там звички й репетував на всю хатину:
— Не Хосе! Дон Франсіско, дон Вацлаво, дон Єніко, тільки я дон Хосе!
Індіанців цікавило, що то білі шукають у їхніх краях. Дізнавшись, що білі збирають орхідеї, вони відразу ж запропонували свою допомогу.
— О, такі квіти ростуть тут повсюди, — казали вони навперебій. — Дорогі гості їх знайдуть багато, й що довше вони тут залишаться, то буде ліпше.
Тутешнє індіанське населення могло б жити в повному достатку, але католицька церква обкладає його такою силою податків і такою великою даниною, що індіанцям доводиться працювати зрана до вечора, аби залишити й собі дещицю.
До озера Петен залишився вже тільки день дороги, й дядечко Франтішек вирішив здійснити невеличку вилазку в південному напрямку. На схід експедиція мала намір завернути по дорозі до Гондурасу; а там уже вона швидко досягне озера.
Дні минали дуже приємно. Наші друзі знайшли в індіанському селі стільки добровільних помічників, що самі вже почали лінуватися.
Ящики поволі наповнювались, і дядечко Франтішек задоволено потирав руки.
Єнік на якийсь час забув про джунглі. Він бігав по селу й скрізь знаходив що-небудь варте уваги. Цілими годинами простоював хлопчина поруч місцевого гончаря, який голіруч виробляв глиняний. посуд. Єнік не міг надивуватися зі спритності жінок, які швидко й майстерно плели гамаки з волокон алое, капелюхи із ситника й сухих волокнистих корінців. Він ніколи не повірив би, якби не побачив на власні очі, що гарна тканина, так звана ребосос — справа тендітних рук дочки господині. Адже це скоріше було павутиння, аніж тканина. Тільки дядечко Франтішек міг належно оцінити таку майстерну роботу й запропонував за неї п'ять фунтів, та молода індіанка, мило усміхнувшись, відмовилася від грошей. Не встиг дядечко Франтішек отямитись, як дівчина простягнула йому гарну хустину.
— Це — подарунок дону Хосе, — просто сказала вона.
Звичай вимагав, щоб «дон Хосе» в свою чергу теж чимось обдарував дівчину, й дядечко Франтішек довго сушив собі голову, що б то їй запропонувати. Нічого не придумавши, він розклав перед дівчиною весь свій скарб і попросив її вибрати собі, що їй до вподоби. Молода індіанка взяла книжку з яскравими малюнками, на яких було зображено квіти. Ця дівчина, яка все своє життя прожила в розкішному саду природи, серед дикої краси Центральної Америки, де від розмаїття живих квітів аж голова йде обертом, вибрала собі мертві, віддруковані зображення квітів бідної Європи!