Мисливці за орхідеями
Шрифт:
— Пройдемо ще день у південному напрямку, — мовив дядечко Франтішек. — Може, якраз пощастить. Там, на узліссі джунглів, мабуть, ростуть численні види орхідей. Треба лише знайти зручне місце, де можна було б поставити курінь.
Цю пропозицію було зустрінуто з одностайним захопленням: усі вже ледь трималися на ногах від утоми. До того ж і харчі кінчалися, а дичина на лугах і в лісових заростях аж кишіла. Єнік уже наперед тішився, що знову спробує свого мисливського щастя.
— Ще день дороги — і ми будемо дома, — шепнув він Вацлавові, коли вони ввечері вкладалися спати.
Що хлопець розумів
Лугами та вздовж узлісся йти було набагато зручніше й легше. Очі, стомлені джунглями, могли тепер спочивати на зеленому морі трав, стежити за зграями птахів, які здіймалися над мочарами, а груди могли вільніше дихати на широкому просторі. До мандрівників, які нарешті вибралися з тісного полону дерев, кущів та ліан, повернувся гарний настрій. Стомлені руки застромили ножі й сокири за пояси, притуплені почуття прокинулися знову, звільнившися від дурману важких запахів та вологого повітря.
А ночі! Казкові ночі, коли земля засинає під неосяжним небесним шатром, всіяним незліченними вогнями золотих зірок! На півдні небосхил темніший, і зорі там не здаються прибитими до порожнистої півкулі неба; навпаки, людина бачить, що ці чудові світила, які мерехтять у повітрі тропіків і відкидають веселкові промені в чорноту простору, світять звідкись із безмежної далини.
Червоний серп місяця низько повис над джунглями.
Єнік лежить нерухомо. Він страшенно стомився й відпочиває в тіні трьох дубів, під якими караван розташувався на ночівлю. Хлопець дивиться на крони дерев і мріє. Коли дядечко Франтішек вважатиме, що тут можна поповнити їхню колекцію орхідей, то мандрівники затримаються тут трохи довше.
Ліворуч гримить, стогне й гуде ліс, як звичайно ввечері. А праворуч розкинувся чудовий луг — широкі савани, всіяні незліченними квітами. Єнік звернув на них увагу ще завидна, як тільки експедиція дісталася сюди. Над лугом мелькають тіні: це полюють велетенські кажани. Непогамовно скрекочуть жаби, і лише вряди-годи різкий скрик болотянки, схожий на свист стріли, що летить низько над головою, порушує їхнє одноманітне скрекотіння.
Нараз із того боку, де було прив'язано в'ючаків, долинув крик індіанців. Тварин доводилося прив'язувати досить далеко від табору, бо комахи, приваблені сюди їхнім запахом, нестерпно дошкуляли й людям.
Замріяний Єнік не зразу збагнув, у чім річ. Та не встиг він отямитись, як гримнув рушничний постріл, а за ним і другий.
Єнік злякано схопився. Ні дядечка Франтішка, ні Вацлава поблизу не було, а крики не припинялися. Та за якусь хвилину вони змінилися на радісні вигуки.
Єнік побіг туди, де були прив'язані в'ючаки. Серед групи індіанців він побачив дядечка Франтішка, Хосе й Вацлава.
— Нам неймовірно пощастило! — вигукнув дядечко Франтішек. — Тягніть його до вогню!
В метушні ніхто не звертав на Єніка уваги — всі були дуже зайняті: спільними
Незабаром Єнік про все дізнався. Індіанці прибігли повідомити «дона Франтішка», що якийсь великий хижак підкрадається до в'ючаків. Франтішек і Вацлав, не зволікаючи ні секунди, схопили рушниці й метнулися за ними. Вони прибігли саме вчасно: якийсь спритний хижак уже встиг стрибнути на одного з в'ючаків. У темряві важко було що-небудь розрізнити, тому Франтішек вирішив просто відігнати звіра пострілом, але все-таки націлився, перш ніж спустити курок. Коли після пострілу звір упав і з страшним ревінням почав качатися по землі, стрілець підбіг ближче й націлився ще раз. Гримнув постріл, ревіння ввірвалося, й за хвилину звір перестав метатися.
Ту ж мить до поціленого хижака підскочили індіанці з мачете в руках, але в цьому вже не було потреби: звір був мертвий. Незабаром його підтягли до вогнища. Неправильної форми чорні плями на шкурі звіра свідчили про те, що це був найстрашніший ворог усього живого в гватемальських джунглях — ягуар. Перша куля перебила хижакові хребет, друга поцілила знизу в груди і, очевидно, зачепила серце.
Такого звіра Єнік бачив уперше в житті. З жахом дивився він на вищирені зуби, на блискучі зелені очі, яких уже торкнулася тінь смерті. Хлопець затремтів і притулився до дядечка Франтішка.
— Бачиш, — мовив той, — ось такі бешкетники та їхні родичі й не дають нам уночі спокійно спати. Тепер на одного розбійника й крикуна стало менше. Ягуари, щоправда, уникають зустрічі з людьми, зате охоче нападають на свійських тварин, що й довів сьогодні цей сміливець. Ну, та ми застукали його на місці злочину, й він за все поплатився. А тепер ходімо спати. Мертвий ягуар пахне не дуже приємно.
Єнік, Вацлав і дядечко Франтішек попростували до свого шатра під дубами, а індіанці розклали нове багаття, ближче до в'ючаків.
Тільки наступного ранку Єнік зміг як слід роздивитися ягуара. Хлопець страшенно здивувався, коли дядечко Франтішек звелів не чіпати труп звіра й швидко лаштуватися до відходу.
— Пошукаємо трохи зручніше й безпечніше місце, — сказав він. А коли Єнік запитав, чи візьмуть вони з собою хоч шкуру ягуара, Франтішек відповів: — Ні в якому разі. Нас прислали полювати на орхідеї, а не на хижаків. У нас нема потрібних засобів, щоб уберегти шкуру від псування, та й бажання тягати її скрізь з собою, зрештою, теж нема. Я гадаю, що індіанці не дадуть пропасти цьому плямистому хутру й не проминуть такої нагоди.
Караван ішов узліссям цілих вісім годин, перш ніж знайшов зручне місце для табору. Франтішек вважав за краще розташуватися на якій-небудь височині, звідки добре видно все навколо й завжди можна вчасно помітити небезпеку.
Індіанці вже почали були знімати в'юки із тварин, коли раптом до табору прибіг Дієго й повідомив, що неподалік він помітив дим. Франтішек знову схопив рушницю й швидко пішов за юним індіанцем, звелівши нікому не виходити з табору.
Лготка бігла попереду: її гострий нюх вже здалеку вловив запах диму й людський, мабуть, теж.