Мисливці за орхідеями

Флос Франтишек

— Сердешний дядечко, дорогий брат, ласкавий сеньйор! — чулося з усіх боків серед нічної тиші.

Дядечко Франтішек усе ще не опритомнював. Куля пробила йому груди з правого боку й застряла в спині. Її треба було вийняти, й це зробив той мовчазний чоловік, який щойно вийшов з будинку. Всі обернулися до нього: він тримав на долоні смертоносний шматочок олова.

— Чужинець утратив багато крові, — сказав у сінях чоловік, прощаючись з доном Педро, — і якщо почнеться гарячка, він помре ще сьогодні вночі, не приходячи до тями.

Це була страшна новина для Франтішкових

друзів. Вони раптом відчули себе покинутими й безпорадними, загубленими в цій далекій заокеанській землі.

— Навіщо нам жити, коли наш дядечко, добра, справедлива й розумна людина, помре? Прокляті орхідеї, куди вони нас завели?!

Смуток друзів кілька разів змінювавсь у гнів, гнів знову переходив у сум і гіркий біль, жаль будив відчай; так тривало цілу ніч.

Ця страшна ніч була неймовірно довга. Ранчо мовчало. Воно було схоже на домовину, освітлену місяцем і накриту чорним покривалом, на якому блищали срібні лелітки зірок. Наші осиротілі друзі сиділи по-індіанському — підібгавши ноги й схиливши обличчя на долоні — й не склепили очей до самісінького ранку.

Коли нарешті повіяв уранішній вітрець і заспівали півні, в ранчо відчинилося вікно. В ньому з'явився дон Педро, блідий від безсонної ночі й турбот.

— Він опритомнів. Нарешті він опритомнів, — прошептав дон Педро. — Дякувати богові, дон Франтішек тепер заснув!

Вікно зачинилося знову. Друзі схопилися на ноги й дивилися один на одного, немовби не йняли віри власним вухам.

— Дядечко опритомнів! — вигукнув Єнік і помчав у поле. Він не міг далі залишатися тут, йому треба бути на самоті, на самоті!

— Дядечко Франтішек опритомнів!

XXV

ХВОРИЙ ОДУЖУЄ

Три дні смерть тримала дядечка Франтішка в своїх пазурах. Три дні до ранчо приходив небалакучий чоловік, три дні дон Педро не виходив з дому.

Привітні мешканці села зі зворушливою увагою піклувалися про наших друзів.

Вперто й мужньо змагався дядечко Франтішек зі смертю, яка все ще не відступала від його постелі. І тільки на десятий день цього поєдинку мовчазний лікар оголосив, що битву виграно.

— Ваш дядечко Франтішек одужає й, перш ніж почнуться жнива, стане на ноги.

В ранчо настало справжнє свято. З міста на цей час повернулася господиня дому. А Франтішковим друзям уперше було дозволено навідати свого дорогого дядечка.

Вони насилу впізнали його — так він змарнів і знесилів. Усі, й Лготка теж, кинулися до нього, неначе до воскреслого з мертвих. Скільки вони мали всього йому розповісти! — але їм дозволено було бачити хворого лише кілька хвилин. Вони навіть не встигли сказати йому, як плакали й сумували за ним, якими самотніми почували себе і як безмежно вони його люблять!

Дядечко Франтішек лише всміхався й стискав їм руки своїми схудлими пальцями.

Друзям

дозволено було приходити до нього щодня, але на кілька хвилин. А коли через місяць слуги винесли хворого на веранду, всі з'юрмилися навколо нього, й розповідям не було краю. Прийшли навіть Лготчині діти. Ці непосиди своїми зубками й пазурчиками хапали геть усе. Кожне з них уже мало свою вдачу. Маленька Ріка ладна була весь час сидіти в кого-небудь на колінах, Плутон грався з усім, що стояло й рухалося, а Каро міркував, сидячи на хвості, й ворушив вухами, наче відганяючи від себе мух.

— Дорогі мої друзі, — сказав якось дядечко Франтішек, — лаштуйтеся до від'їзду. Як тільки я оклигаю, ми вирушимо додому.

— Додому! — надто голосно вигукнув Єнік: він мало не збожеволів з радощів. — Додому? Це правда, дядечку?

— Так само, як те, що я поранений, бешкетнику! — вперше за час хвороби спробував пожартувати дядечко Франтішек. — Завдання своє ми виконали добре, дуже добре. А коли я видужаю, мені доведеться як слід відпочити. Зараз я не витримаю великого напруження. Та й, крім того, тутешній лікар радить мені повернутися додому.

— Тутешній лікар? — здивувалися всі.

— Так, любі друзі, цей мовчазний чоловік — чудовий лікар. Можливо, в нього й нема університетського диплому, зате він надзвичайно обдарований, досвідчений і, що найголовніше, любить своїх хворих, дуже терплячий з ними.

Ласкава господиня дала очима знак, що друзям час уже кінчати розмову. Повіки в хворого склеплялися від утоми. Він був іще дуже кволий і часто засинав.

Друзі порадилися між собою й домовилися, що віднині годі бити байдики. Якщо вони незабаром поїдуть додому, то треба лаштуватися в дорогу. В них залишилося ще кілька невиповнених ящиків та кошиків, і наші мисливці вирішили шукати орхідеї без дядечка Франтішка, тим паче, що тепер тут було цілком безпечно.

Наступного ж дня Вацлав повів експедицію на північ, Єнік залишився в ранчо — чекав, коли йому дозволять зайти до хворого.

Сидячи в ногах у дядечка, він намагався якось пояснити йому Вацлавову відсутність, але поранений, усміхаючись, сказав:

— Годі, хлопче, ти мене не обдуриш! Я ж добре знаю, що вам остогидло байдикувати й Вацлав з людьми пішов до ущелини.

Що міг відповісти на це Єнік? Спаленівши, він вибіг з кімнати. Та дядечко Франтішек не розгнівався, навпаки, здавалося, ніби він став тепер іще лагідніший.

Дон Педро видумував для хворого усілякі забави й одного дня приніс шахи; дядечко Франтішек дуже зрадів. Обидва чоловіки одразу ж посідали коло шахівниці й навіть почали навчати цієї королівської гри господиню. Не минуло й тижня, як кмітлива учениця за іграшки ставила шах і мат обом учителям.

Тепер уже Франтішек не нудьгував: не встигав од нього піти Єнік, як заходив Вацлав і починав розповідати про роботу в ущелині. Ясна річ, він розповідав дуже обережно — лише про те, що не могло схвилювати хворого. Скажімо, Вацлав ані словом не прохопився про пуму, яку Дієго застрелив з відстані двадцяти кроків; це, безперечно, стривожило б дядечка Франтішка, й він, можливо, заборонив би їм ходити по орхідеї.