Мисливці за орхідеями
Шрифт:
Єнік, побачивши свою здобич, переміг біль і підвівся.
— А хто приніс ось це? — несподівано скрикнув дядечко Франтішек, піднявши з землі якийсь кущ з тугим листям і волокнистим корінням. — Це ж просто-таки прекрасна знахідка! — мовив він, уважно оглядаючи рослину.
— Напевно, її приніс Єнік, — відповів Вацлав. — Котячись схилом, він хапався за все руками й, очевидно, вирвав оцю орхідею.
— Мабуть, твоя правда, — погодився дядечко Франтішек. — Але в такому разі виходить, що наш Єнік — найщасливіший мисливець за орхідеями, якого я тільки знаю. Адже
Дядечко Франтішек у супроводі індіанців побіг схилом униз. Хосе тим часом заходився «накривати на стіл» і вибирав для Єніка найласіші шматочки. Лготка, хоч мисливці гукали на неї, не відійшла від хлопця. Опріч усього іншого, вона вирішила, що після такого переполоху не завадило б трохи підкріпитися.
Так вони бенкетували втрьох, бо Хосе, пропонуючи кому-небудь ласий шматок, не забував про «бідолашного негра», котрий так само, як і Лготка, ніколи не скаржився на брак апетиту.
Дядечко Франтішек не помилився, наказавши пильно обстежити схил: індіанці знайшли ще вісім кущів рідкісних орхідей.
Полювати далі нікому вже не хотілося. Всі раптом затужили за табором. Єнік відпочив і вже міг іти без сторонньої допомоги — він тільки трохи спирався на руку Дієго. Дорогі гою до табору Єнікові довелося ще раз розповісти своєму другові про пригоду з оленятком, яке, вже б'ючись у передсмертних корчах, скинуло його в безодню.
— Дієго, мій дорогий Дієго, — раз по раз повторював Єнік, — чим я тобі віддячу?
— Візьмеш мене з собою на твою батьківщину, — випалив раптом юний індіанець і стиснув руку білому другові.
В таборі їх чекало нове лихо: вони ледве встигли врятувати Лготчиних дітей, Лготка, немов щось передчуваючи, побігла далеко вперед, обігнавши людей. І лихе передчуття не обмануло її: за хвилину вона люто загавкала й відчайдушно завила, немов благаючи допомоги.
Єнік і Дієго кинулись туди, звідки чувся Лготчин гавкіт, і жахнулися: майже півдесятка маленьких мавпочок стрибало на гілляці, де висіла клітка з цуценятами. Одна мавпочка вже сиділа верхи на клітці й намагалася відчинити дверцята. Та тут гримнув постріл, і мавпа, посічена крупним шротом з Вацлавової рушниці, гепнула додолу, наче стигла груша. Решта злодюжок кинулися навтьоки, проте багатьом із них усе-таки дісталося на горіхи: одним у шкуру вп'ялися стріли, іншим — по жмені дрібного шроту.
Найзухваліша з напасниць була мертва — Лготка жартів не любила. А коли Дієго зняв з дерева клітку, собака затулила цуценят своїм тілом. Вона вся тремтіла.
XXIII
НЕСПОДІВАНІ ДРУЗІ
Повернувшись із ловів, дядечко Франтішек вирішив не переходити через ущелину, а прямувати уздовж неї на південь і, коли буде можливість, обминути її. Якщо ж цей каньйон дуже довгий, то, можливо, пощастить знайти не дуже зарослий схил, по якому легко буде дістатися до протилежного боку. Крім того, дядечко Франтішек сподівався, що назбирає тут рідкісних орхідей, які випадково знайшов Єнік.
— Я бачу, хлопче, що в тебе легка рука, — сказав дядечко Франтішек, знову розглядаючи орхідеї. — Ти вже вдруге знайшов рідкісний різновид. Ця гірська орхідея досі ще нікому не відома, й ти можеш дати їй свою назву.
— Терезка! — вигукнув хлопець, засяявши од щастя.
Дядечко Франтішек усміхнувся:
— Гаразд, з латинським закінченням це лунатиме непогано.
— А навіщо давати латинське закінчення? — здивувався Єнік. — Чому рослина не може мати чеське ім'я?
— Тому, що ця назва стане надбанням учених усіх народів, а вони домовилися називати рослини латиною, щоб усім було зрозуміло, — пояснив дядечко Франтішек, підводячись. — Ну та годі про це. Хоч ти ще й дуже молодий, однак питання про твоє покликання, на мою думку, вирішується вже тепер. Навряд чи ти й далі орудуватимеш метром у галантерейній крамниці. Ні-ні, я вже це бачу! Га, Єніку?
— Мабуть-таки, що не буду, дядечку, — погодився Єнік. — Я вчитимусь у вас.
Дядечко Франтішек учинив вірно, змінивши маршрут. Простуючи на південь, індіанці щодня знаходили чудові й рідкісні різновиди орхідей. Шкода лише, що тривалі дощі заважали пошукам.
Якось наші друзі були приємно вражені несподіваними відвідинами. Це трапилося раннього ранку. До їхнього таборища приїхали двоє тубільців на мулах і пояснили, що їх привабив сюди дим таборового вогнища. Дядечко Франтішек привітно зустрів гостей. Це були мирні, балакучі чоловіки зі світлою шкірою. Обидва розмовляли по-іспанському й запевняли, що це їхня рідна мова. Мешкали вони в селі на тому боці улоговини — там у них були свої стада й поля.
Дядечко Франтішек був приємно вражений, що зустрів у такій глушині цивілізованих людей. Молодший гість розмовляв добірною літературною мовою, і запитання, які він ставив, свідчили про те, що юнак дістав пристойну освіту.
Дядечко Франтішек звелів подати гостям сніданок, а сам тим часом почав розповідати про склад та наміри своєї експедиції.
Гості, як і дон Фернандо свого часу, щиро здивувалися, почувши, що ці білі люди поїхали аж за океан тільки заради рослин, на які тут ніхто не звертає уваги, хіба що, може, деякі безтурботні дівчата інколи закосичуються тими квітками.
Обидва тубільці від усієї душі запрошували наших мисливців до себе в гості. Коли ж дядечко Франтішек чемно відмовився, — мовляв, він залюбки прийняв би запрошення, та надто вже ризикований перехід через гірську ущелину, — обидва тубільці дали йому дуже цінну пораду: далі на південь караван легко подолає ущелину, бо широка кам'яниста стіна там змінюється в пологий схил. До речі, на тім схилі чудове пасовисько для худоби.
Всі зраділи цьому повідомленню, а оскільки ніщо не передвіщало дощу й не було, власне, ніяких підстав затримуватися тут далі, мисливці разом з гостями рушили на південь.