Мисливці за орхідеями
Шрифт:
Подорож уздовж ріки була для наших мисливців приємною; тут не було неродючих, випалених сонцем схилів, як на півночі; дорога вилася чудовою долиною, яка то розступалася, то знову звужувалася. Там, де шар родючого грунту грубший, землі було дбайливо оброблено; взагалі земля в штаті Кампече набагато родючіша, ніж у північному Юкатані. Тут вирощують рис, кукурудзу, кавове дерево, цукрову тростину, тютюн і майже повсюди — чорні боби, так звані «фріхолес», харч бідняків. Навколо хиж, споруджених з колод, скріплених між собою ликом замість гвіздків і шипів, та навколо мазанок ростуть стрункі кокосові пальми й незліченні хлібні, бананові та помаранчеві дерева.
Експедиції не загрожувала ніяка небезпека: тут на грабунок зважуються хіба що мандрівні індіанські племена, а троє наших друзів були добре озброєні й подорожували лише вдень, завидна. На ніч вони знаходили притулок у метисів, які виявляли їм щедру гостинність, бо завжди були раді освіченим людям.
Дядечко Франтішек не встигав відповідати на запитання своїх молодих друзів. Єнік і Вацлав, наприклад, зацікавилися, чому тут вирощують стільки сисалових агав, і дуже здивувались, дізнавшись, що з волокон цієї рослини жінки сукають тут вірьовки, плетуть мати, сіті й такі інші вироби. Росте тут також бавовник, але йому не приділяють належної уваги.
Одне слово, кожен день приносив нашим мандрівникам щось нове й цікаве. За тиждень вони дісталися до ранчо дона Фернандо, де мали намір добре відпочити перед тим, як рушити далі, углиб лісів.
IV
ОПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЩО СТАЛО ВЖЕ ДАВНИНОЮ
— Єндо, Єніку! От капосний хлопчисько!
— Іду, дядечку, біжу! — озвався Єнік звідкись із заростів, і не встиг Вацлав дійти до пагорба, як Єнік уже стояв коло дядечка Франтішка.
Слідом за ним із хащів вийшли негр Хосе та один із індіанців. У високо зведеній руці хлопець тримав якусь рослину з фіолетовими квітами.
— Де тебе носить, шибенику? Цілісіньку годину гукаю тебе, шукаю скрізь, — уже трохи лагідніше мовив дядечко, одразу ж забувши про свої погрози спустити з хлопця шкуру.
— Поки ви спали, — почав пояснювати Єнік, — ми втрьох пішли до лісу на розвідку. Подивіться, що я знайшов. Схоже на косарика, але як пахне! А колір!
— Це болотяна рослина. І як ти наважився заходити так далеко? Постривай, ось я прив'яжу тебе до воза! Ти, бачу, забув, що ми в дикому Юкатані, в країні змій і крокодилів, жовтої гарячки й малярії!
Добре, що дон Фернандо Альварес не розумів по-чеському! Він обов'язково заперечив би проти такого страхітливого опису його батьківщини — адже місцеві жителі люблять Юкатан, який він є, і вважають себе справжніми мексіканцями. Клімат на Юкатані здоровий, хоч і трохи мінливий.
На землю швидко спускалася ніч, і до ранчо звідусіль поспішали пастухи, робітники та ратаї. Був червень — місяць, коли на Юкатані настає пора весняних польових робіт, що їх часто переривають страшні грози, які приходять із північного заходу.
От і сьогодні на ніч збиралася буря, і все живе квапилося сховатися під захисток ранчо та решти будівель, які разом з головним будинком утворювали квадрат, і тому маєток нагадував невелику фортецю.
Після вечері, на яку зійшлися до просторої кімнати всі члени родини й слуги, ніхто навіть не подумав про те, щоб іти спати. Здійнявся сильний вітер. Надходила гроза. Всі вікна й двері, всі щілини з півночі й заходу були дбайливо позатикані, віконниці защеплені на гачки, ворота підперті й закладені колодами: тутешні старожили добре знають, на що здатні юкатанські бурі. Вони вже гадали, що цього літа обійдеться без грози — червень був наприкінці, — але сьогодні, очевидно, одна з них таки здійметься.
— Гарне місце вибрав я для нашого ранчо! — мовив дон Фернандо й задоволено потер руки. — Ліс і пагорб захищають нас від найстрашніших бур. А втім, примхи тутешнього клімату люди знали давно: всі ранчо з давніх-давен будувалися в затишних місцях.
Останні слова дона Фернандо наштовхували присутніх на спогади про минуле, й невдовзі одна по одній полилися розповіді про колишню славу цього краю.
Коли черга дійшла до індіанців, вони з гіркотою згадали минувшину, як непрохані гості завоювали їхню батьківщину й споконвічних гордих господарів цієї прекрасної, винятково родючої землі перетворили на покірних слуг, старців та рабів.
Дядечко Франтішек слухав усе це з великою цікавістю, та, спостерігши, що розмова повільно, але певно починає переростати в небезпечну суперечку, він сам, як нейтральний чужинець, зголосився розповісти, що з цього приводу сказано в історії Мексіки.
— Невже ви, чужинець, цікавитеся історією нашої країни? — здивувався ранчеро, а його дружина, креолка за походженням, склала на колінах руки й зацікавлено схилила набік голову.
Інші присутні тихо підійшли до гурту чужинців, один з яких, отой чорнявий, умів так гарно розповідати.
Єнік, стомлений пообідньою прогулянкою, притулився до Вацлава. «Брат» Вацлав обняв хлопця лівою рукою, праву поклав на стіл і задивився на мальовничу групу пастухів та слуг. Тьмяне світло лампи, почепленої під стелею, вихоплювало з темряви засмаглі обличчя, білі зуби, білки очей та блискучі дрібнички на одязі; індіанці й метиси до нестями люблять блискучі оздоби.
— Індіанці мають рацію, — почав дядечко Франтішек. — Земля ця з самого початку належала їм, хоч нині вже важко точно з'ясувати, якому саме племені. Вже в сьомому столітті згадується про появу тут культурного племені тольтеків, яке через кілька сот років перемогли дикі зайди, так звані чічімеки. Про плем'я освічених ацтеків — деякі з них називали себе мексіканцями — згадується лише в дванадцятому сторіччі. Ацтеки збудували місто Теночтітлан, яке через кілька віків сплюндрував іспанець Ернандо Кортес. Було це тисяча п'ятсот двадцять шостого року. На руїнах Теночтітлана згодом виросло нове місто, так зване Мехіко.
Дядечко Франтішек на мить замовк і підпер голову рукою. В просторій кімнаті запанувала тиша.
Індіанці мимоволі підійшли ближче, але чужинець тим часом знову підвів голову й провадив далі:
— Європейці дізналися про Юкатан ще тисяча п'ятсот восьмого року, коли біля його берегів уперше кинули якір мореплавці Соліс та Пінсон. Тисяча п'ятсот сімнадцятого року намісник Куби Веласкес послав на захід у розвідку Хуана де Гріхаво. Дон Хуан відкрив береги Мексіки; восени того ж року Веласкес послав до Мексіки горезвісного Ернандо Кортеса, який і завоював країну тисяча п'ятсот двадцять шостого року. В Мексіку посунули іспанські переселенці й назвали цю країну Нуева Еспанья, тобто Нова Іспанія. Нинішні креоли — їхні прямі нащадки.