Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

Крюс Джеймс

– - Нехай собi жiнки й далi марять красенями-рицарями, Ураксику! Ми всiх цих псевдогероїв зумiємо розкусити, нехай хоч як їх лакують! А тепер ходiм та посмакуємо обiдом, який зготували жiнки.

I наш старенький добродiй пес Уракс вiддано рушив супроводити мене наниз, поглядаючи тепер майже привiтно. А нанизу, в кухнi, ми могли скiльки заманеться вихваляти кухарський хист долiшньої бабусi й досхочу розкошувати його смачними плодами.

Коли, вже надвечiр, я прочитав прадiдусевi свiй новий вiрш та оповiдку (вiрша я переписав зi стiни, а плакат iз оповiдкою взяв iз

собою) i розповiв йому, що сказала про них долiшня бабуся, вiн засмiявся так щиро, що я враз подумав: "Отже, вiзит лiкаря минув щасливо". Усi побоювання, що гнiздилися в моїй душi, вмить наче вiтром звiяло.

А ще дужче повiрив я, що недуга в прадiдуся не якась там небезпечна, коли вiн прочитав менi, -- цього разу в моїй кiмнатчинцi на горищi, -- оповiдку, яку написав на зворотi шпалери, поки мене не було.

– - Отже, ми з тобою вирiшили сьогоднi поговорити про кумедних героїв, -- сказав вiн.
– - То я й написав про клоуна. Але чи вийшла ця оповiдка така весела, як я спершу уявляв, не знаю. Хочеш ти її послухати?

– - Звичайно, прадiдусю, -- мовив я.

Мабуть, у цих моїх словах лунала така впевненiсть i таке зацiкавлення, що вiн одразу розстелив шпалеру на столi, надягнув окуляри й став читати:

ОПОВIДКА ПРО ПЕПЕ, КЛОУНА

Одного вiтряного жовтневого дня на корабель, що вирушав з порту Барселона, сiла невеличка трупа iспанського цирку, що пливла показувати свої трюки, барвисте вбрання i звiрiв на Канарськi острови. В усiх акторiв був чудовий настрiй -- в усiх, крiм Пепе, клоуна, що вже чотири днi ходив такий понурий i небалакучий, немов старий беззубий тюлень. Нiхто з пасажирiв (на борту корабля, крiм циркачiв, було душ iз сорок) нiзащо не здогадався б, що цей низенький сердитий дiдок i є клоун, веселун за фахом.

Оскiльки рейс вiдбувався начебто гладенько, хоч вiяв стiйкий захiдний вiтер, то для поганого настрою Пепе не було, власне, нiякої пiдстави. Проте клоун часто бував не в гуморi поза межами арени. Хто завжди мусить думати про те, як розсмiшити iнших, той втрачає охоту смiятися, бо зазирає за лаштунки свiту. Куточки клоунових вуст цiлих чотири днi були опущенi донизу.

П'ятого дня вiтер перемiнився, небо з години на годину темнiшало, а хвилi з хвилини на хвилину вищали. Насувалася буря, її вiщували й широкi дуги веселки. Незабаром кораблем захитало. Його то виносило вгору, на гребiнь хвилi, то кидало вниз, у водянi вирви, знову здiймало, перехиляло набiк, -- аж поки вiн зненацька втратив керування i здався на волю вiтру й хвиль.

Клоун Пепе, якому повiтря i в салонi, i в каютi здавалося задушливим, вийшов на палубу. Вимоклий як хлющ, вiн, чiпляючись за поруччя трапа, саме дiстався до стернової рубки, коли несподiвано з рупора пролунав крик стернового:

– - Капiтане, стерно не працює!

У цьому криковi чувся такий жах, що в Пепе, й так геть змерзлого, морозом сипнуло поза спиною. Поки старий клоун вагався, постояти йому тут чи краще пiти собi, поруч нього раптом де не взявся капiтан, -вхопившись за поруччя, як i Пепе, вiн розлючено гукнув:

– - Ану в рубку, старий! Менi оце бракує тiльки, щоб

хтось полетiв за борт!
– - I вiн упхнув клоуна в рубку.

Пепе всього огорнуло теплом, вiн почув, як, хряснувши, зачинилися дверi. Тiєї митi корабель раптово перехилився на лiвий борт, i старий клоун, гримнувшись об пiдлогу, полетiв у куток.

Капiтан iз штурманом, широко розставивши ноги, стояли неподалiк i не звертали на нього уваги.

Тим пильнiше стежив за ними Пепе. Вiн побачив, як капiтан пiдiйшов до стерна й хотiв був мiцно крутнути його своїми дужими руками, -- та зненацька сахнувся, неначе вiд привида, i, вхопившись за засув iлюмiнатора, з жахом утупився в стерно: корабельне стерно крутилося так легко, мов колесо прядки.

– - Розбито стерновий механiзм!
– - гукнув штурман капiтановi, хоч той i сам усе збагнув.

Повiльно, мовби тяжко хворий, вiн кивнув головою й сказав тихо, але так виразно, що Пепе зрозумiв усе з поруху його вуст:

– - Ми тут нiчого не можемо вдiяти, штурмане, анiчогiсiнько! , Штурман, вхопившись рукою за секстант, гукнув щось у вiдповiдь, але що саме -- Пепе не розчув. До його слуху долетiло тiльки:

– - Пасажири... панiка... заспокоїти...

Тiєї митi, вперше за всi чотири з половиною останнi днi, кутики клоунових вуст пiднялися догори. Вiн якось таки примудрився звестися на рiвнi ноги, вхопившися за поруччя, i, звиснувши на ньому, гукнув сторопiлим офiцерам:

– - Я даю виставу!

– - Яку виставу?
– - ревнув капiтан пiд грiм височенного буруна, що летiв на судно.

– - Я клоун, капiтане! Хвилин за десять я вже виступатиму!

I старий, чiпляючись за поруччя, став спускатися на палубу. Коли дверi за ним зачинились, капiтан iз штурманом перезирнулися.

– - Вiн схибнувся, капiтане!

– - Що ви сказали? Кричiть дужче!

– - Я сказав: вiн схибнувся! З глузду з'їхав! Тепер спокiй на суднi може гарантувати лише револьвер!

– - Нi!
– - Так само повiльно, як перед цим кивнув головою, капiтан заперечливо похитав нею i знаком наказав штурмановi йти за ним.

Раз у раз хапаючись за що трапиться, обидва вийшли з рубки й побралися до капiтанської каюти. Тут капiтан сказав:

– - З кораблем без стерна в бурю можна зробити лише одне: здатися на ласку господню з усiєю командою й пасажирами.

– - Коли зчиниться панiка, то пасажирiв не вгамує й сам господь, капiтане!

– - Я знаю, штурмане. Через це й треба спробувати щастя з цим клоуном. Може, вiн на якийсь час забавить людей.

– - Це божевiлля, капiтане!
– - Штурман кричав на всю горлянку, дарма що тут, у замкненiй каютi, в цьому не було потреби.
– - За всю iсторiю мореплавства панiки жодного разу не вгамували iнакше, як iз револьвером у руках!

– - Панiки поки що немає, штурмане, -- спокiйно мовив капiтан.
– Поки що я приймаю клоунову пропозицiю. Як вiн нам не зарадить, револьвер вiд нас нiде не дiнеться. Подбайте, щоб пасажири всi перейшли до салону. Всi до одного! I накажiть, щоб машини працювали, як звичайно, -- так, нiби рейс триває нормально.