Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

Крюс Джеймс

А бiлочка: -- Гаразд, гаразд!
–

Вiдказує поважно.
–

Та не забудь -- на другий раз

Дивись кругом уважно!

– - Та не забуду!
– - їй ведмiдь

Сказав iз смiхом дружнiм.

Той i ведмедика навчить,

Хто вмiє бути мужнiм!

Коли я скiнчив, долiшня бабуся спершу трохи помовчала, а тодi тихенько запитала:

– - Ви -- справжнi, великi поети, еге ж, Хлопчаки?

– - Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повiдомити комусь, ми вмiємо сказати вiршами, -- вiдповiв прадiдусь, -- i, звичайно, робимо це краще, нiж

Паульхен Пенк, що ото складає вiршованi привiтання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такi великi поети, як добродiй Гельдерлiн, якого ти не знаєш.

– - Це чи не той добродiй Гельдерлiн, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в тенiс.

– - Нi, Анно, не той, -- засмiявся прадiдусь.
– - Той Гельдерлiн уже давно помер. Бо й великi поети вмирають.

Долiшня бабуся зiтхнула (вона любила зiтхати). А далi горiшня бабуся гукнула нас обiдати.

Ми, звичайно, пропустили вперед долiшню бабусю, а самi, навантаженi її хутрами, пошкандибали вниз слiдом за нею. Дорогою прадiдусь потихеньку спитав мене:

– - Ти розумiєш, який саме героїзм описано в обох цих вiршах?

– - По-моєму, це те, що називається "не хилити голови перед силою".

– - Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна -- двома словами: громадянська мужнiсть. Вона часом буває потрiбна навiть у спiлкуваннi з твоєю горiшньою бабусею.

Цi слова прадiдусь прошепотiв уже внизу -- вiн тiльки-но стулив губи, як горiшня бабуся вказала кожному його мiсце за столом.

Їли ми солянку з сушеної риби, картоплi, цибулi та солоних огiркiв. Цю страву завжди готували в нас у тi днi, коли наш катер вирушав до Гамбурга.

По обiдi прадiдусь лiг годинок на двi вiдпочити, а я знов побрався на горище писати вiрш про громадянську мужнiсть. Виходило непогано, бо солянка -- страва не дуже тяжка. Писав я, зрозумiло, на шпалерах.

Коли, вже надвечiр, прадiдусь i собi вибрався на горище, я сказав йому:

– - Шпалери стали дорожчi: на зворотi вже є новий вiрш -- "Балада про короля та пастуха". Хочете послухати?

– - Нi, Хлопчачок, спершу послухай оповiдку про короля та блоху, яку я збирався розповiсти тобi перед обiдом.

Не закурюючи цього разу люльки, без довгого вступу, вiн, сидячи в крiслi на колесах, розповiв:

ОПОВIДКА ПРО КОРОЛЯ ТА БЛОХУ

Був собi в давнину король, який страшенно гидував блохами та блощицями. А тодi не було нi порошкiв, анi розприскувачiв проти цих настирливих комах, через те навiть королiв кусали блохи та блощицi. I лише одного короля вони майже нiколи не кусали. Бо вiн щовечора, перш нiж лягти спати, як стiй, в усiх своїх королiвських шатах, залазив у ванну. I коли яка блоха (або яка блощиця) заблукала вдень у королiвському вбраннi, вона, злякавшись води, миттю вискакувала на поверхню, а там її враз хапав особливо спритний Двiрський Ловець Блiх. Отодi його величнiсть мiг рушати на спочинок, не боячись нестерпних комах.

Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розiйшлася помiж людьми й помiж комахами.

I ось одна блоха постановила собi дозолити саме цьому

королевi! Намiр, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двiрського Ловця Блiх: адже для блохи тут iшлося про життя i смерть!

А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) вiд слiв до дiла, а саме: стрибонула в королiвський чуб.

Цiлiсiньку днину висидiла вона в королiвському чубi, анi ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королiвською короною, але вона встигла вiдскочити й сховатися в хащах королевої чуприни.

Увечерi, коли король, як звичайно, влiз в усьому вбраннi у ванну, блоха таки набралася страху. "Ану ж, -- думала вона тремтячи, -- цей король пiрне у воду з головою?" На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королiвськiй спальнi.

А тiльки-но його величнiсть вiдпустив Двiрського Ловця Блiх i проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголоднiла за день, вискочила з королiвської чуприни, пострибала по потилицi, залiзла пiд королiвську нiчну сорочку й досхочу напилась королiвської кровi.

Вiдчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двiрський Ловець Блiх i тут-таки щонайпильнiше обстежив королiвську нiчну сорочку.

Та тiльки марно. Бо блоха вже знов сидiла добре схована в короля в чубi й навiть задрiмала. Нiкому й на думку не спало шукати блоху в чупринi його величностi.

Цiлiсiнький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королiвського Ловця Блiх i всiх двiрських комахознавцiв, що їх король закликав на допомогу. А на восьму нiч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом -- потилицею, а по обличчi. Цього разу король вчасно вiдчув, як вона стрибала, вгледiв її на кiнчику свого носа й -- хап!
– - спритно спiймав двома пальцями.

– - А що, попалася-таки?
– - гукнув його величнiсть.
– - Тепер не втечеш!

Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королiвської кровi. А в законi виразно сказано, що кожна особа королiвської кровi має одержувати при дворi житло й платню.

– - Закон є закон, -- зiтхнув король.

Вiн подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Блiх i, гордовито показавши спiйману блоху, скрушно промовив:

– - На жаль, ця блоха вже королiвської кровi. Нехай двiрський коваль скує їй золоту корону й золоту клiточку. Один раз на день я власною королiвською персоною годуватиму її, просунувши їй крiзь грати кiнчик мого пальця. Робiть, як звелено!

Отож Двiрський Ловець Блiх узяв блоху пiд свою опiку й держав у коробочцi з дiрочками для повiтря, поки зробили золоту корону й золоту клiточку.

Вiдтодi блоха королiвської кровi живе в королiвському палацi всiм на подив i на заздрiсть i з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невiльницею золотої клiтки.

Аж тепер прадiдусь знову заходився коло люльки.

– - От на думцi крутиться те слово, яким слiд назвати подвиг цiєї блохи, -- промимрив вiн, -- а нiяк не згадаю. Вiд давньої назви кiннотника...