Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
– - Ось уже й є два вiршi!
– - зрадiв я.
– - Один про чайку, а другий -- про кота. Про кота пишу я!
Прадiдусь засмiявся й сказав:
– - А що, метикований у нас Хлопчачок, правда, Гаррi?
Дядько Гаррi мовчки й трохи безпорадно кивнув головою. А тим часом ми, поети, озброївшись олiвцями, вже заходилися коло вiршiв.
Спершу нас трохи бентежила присутнiсть дядька Гаррi, який дещо нетерпляче сидiв на канапi. Та коли написалися першi рядки, то далi все пiшло гладенько, й коли непосидющий дядько Гаррi нагадав нам, що горiшня бабуся
Ми тут-таки й прочитали їх дядьковi Гаррi. Спочатку -- прадiдусь. Вiн, як звичайно, поправив окуляри й виголосив свого вiршика:
Пiсенька про чайок
Як угледять чайку дiти -
Ну стрибати, ну радiти!
А рибинки -- навпаки -
Так i порснуть навтiки.
Дiти кажуть:
– - От смiхота!
Ну й дурненька ця дрiбнота!
–
Але рибки цi дрiбнi,
Їй-же богу, не дурнi!
Дiтям втiха, не печалi,
А макрелям i так далi
Анiтрохи не до втiх -
Чайка з'їсти може їх!
Дядько Гаррi, що слухав вiршик, трохи розтуливши рота, сказав:
– - Авжеж, макрелi розумно роблять. Гарний вiршик. Змiстовний.
– - Дякую за лаври, Гаррi!
– - засмiявся прадiдусь.
– - А тепер послухаймо, що там звiршував Хлопчачок.
I тодi прочитав свого вiрша я:
Пiсенька про кота й сардину
Котовi якось мовила сардина,
Коли на мол прийшов котюга цей:
– - Я все в водi, лиха моя година,
А як би я ловила тих мишей!
Ти знаєш що, котусю? Помiняймось:
Ти в воду, я з води бодай на мить.
Я половлю мишей, а ти, звичайно ж,
Лови сардин, i хай тобi щастить!
Та кiт, сардину змiрявши очима,
Нiчого не сказав їй, тiльки: "Няв!"
Ще облизався, ще повiв плечима,
Крутнувся й геть iз молу почвалав.
Дядько Гаррi пiдвiвся, похитав головою i сказав:
– - Ну таке ж розумне! Аж не вiриться! I просто вмить тобi! Але тепер я вже справдi пiду, вiднесу посуд. На добранiч вам!
Вiн поскладав посуд на тацю й з лiхтариком у другiй руцi рушив наниз. Уже в дверях вiн пошепки мовив:
– - Про шпалери я анiчичирк, Хлопчаки!
Тим часом надворi стало темно хоч в око стрель. Вуличний лiхтар бiля будинку вихоплював з пiтьми лише невеличкий клаптик черепицi на сусiдньому даху.
– - Мабуть, треба нам послухатися доброї поради, Хлопчачок, i вкладатися спати, -- сказав прадiдусь.
– - За перший день нашого дослiдження героїзму ми зробили чималенько. Тепер ми твердо знаємо, що нерозважлива хоробрiсть -- ще не героїзм i що навiть сотня трупiв -ще не доказ геройства. Знаємо також, що iнодi героєм є той, хто змiг перебороти самого себе. Побачимо, що нам пощастить з'ясувати завтра. А зараз лягаймо спати.
Менi спати не хотiлося анi ось стiлечки, а старого наше вiршування помiтно втомило. Тому я гукнув дядька Яспера, щоб допомiг прадiдусевi спуститися на другий поверх. А трохи згодом я вже лежав у постелi й вишукував у "Моряцьких щорiчниках" надрукованi там балади, щоб краще навчитися писати їх самому. Коли дядько Гаррi, що ночував у моїй кiмнатчинi, заснув, я навiть склав баладу й записав її на зворотi обкладинки одного з "Моряцьких щорiчникiв". I, радесенький, миттю запав у сон.
ВIВТОРОК -
день, коли ми з прадiдусем перебираємося
до кiмнатки з вiкном на пiвдень,
розмiрковуємо про салонний героїзм,
громадянську мужнiсть i про хитрощi
й одну оповiдку задля науки переказуємо двiчi;
з'ясовуємо, як важливо дивитися у вiчi небезпецi,
й показуємо першого свого справжнього героя,
а я несамохiть пiдслуховую,
як двi бабусi читають одну баладу;
закiнчується цей день трохи сумно.
Другого дня було холодно. Мороз розмалював вiкна бiлими квiтами. Я вмився в холоднiй спальнi -- злегенька повезькав по обличчi мокрими пальцями. Моряки подалися на катер, коли я ще спав, -- адже вони сьогоднi вирушали до Гамбурга. Мабуть, горiшня бабуся знов надавала їм стiльки харчiв, що вистачило б на дорогу до Пiвденної Америки. Вона завжди казала, що хто хоче бути здоровим, той повинен багато їсти (а сама їла дуже мало). Тим-то й снiданок, який вона подала нам, Хлопчакам, цього ранку, був такий багатий, що ми половини не поїли. (А я ж був тодi чотирнадцятирiчним хлопцем, що мiг простiсiнько вм'яти за обiдом вiсiм смажених камбал. Ще й цiлу гору картопляного салату на додачу.)
Добре спочивши вночi й гарненько поснiдавши вранцi, ми, два скалiчiлi поети, знову побралися на горище. Сьогоднi наша ощадлива горiшня бабуся натопила тiльки в прадiдусевiй кiмнатцi, з вiкна якої було видно море. Тут стояла отоманка (чи то подовжене крiсло, чи вкорочена канапка), на нiй ти напiвсидiв-напiвлежав. Цей предмет умеблювання дуже припав менi до вподоби -- через мою хвору ногу -- i я зразу взяв його у своє володiння. Прадiдусь розташувався по другий бiк столу в своєму крiслi на колесах. У кiмнатцi було тепло й затишно. I мимоволi на тебе спадав баладний настрiй.
"Моряцький щорiчник" iз своїм вiршем на зворотi обкладинки я заздалегiдь поклав на столi. Тепер я перевернув його вiршем догори й сказав.
– - Дивiться, прадiдусю, що я написав уночi.
Прадiдусь, що саме закурював люльку, промовив одним кутиком рота:
– - Коли ти гадаєш, що хтось iнший учора вночi не працював, то помиляєшся. Постривай-но хвилинку.
Неквапливо закуривши люльку, старий витяг з кишенi штанiв порожню паперову торбину, списану з обох бокiв, i сказав:
– - Осьде моя нiчна писанина, Хлопчачок. Поети, либонь, як ото свiтляки. Ану ж, чи не поблiднуть нашi рими вдень. Ти читатимеш перший?
Я сказав:
– - Гаразд.
I прочитав свого вiрша з обкладинки "Моряцького щорiчника":
Балада про Генрi
та вiсiмнадцять тiток
Генрi мав їх вiсiмнадцять.
– - Вiсiмнадцять?! Ви скажiть!
Через те було, признаться,
Дуже Генрi сумно жить.
Ледве сонце зайнялось:
"Генрi! Генрi!" -- Й почалось.