Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
– - Чотири роки тому, прадiдусю. Тодi, як у Аннекен з Йоганнекен був кiр.
– - А, так, так.
Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi й сказав своїй дочцi, моїй горiшнiй бабусi:
– - Натопи лишень завтра обидвi кiмнатки на горищi. Тодi ми собi там вiршуватимемо й не крутитимемось у тебе пiд ногами.
– - Обидвi кiмнатки на горищi?
– - вигукнула горiшня бабуся.
– - А ти знаєш, скiльки це треба вугiлля? Чи ми, по-твоєму, мiльйонери?
– - Ну добре, -- сказав прадiдусь, -- тодi ми
– - Тут унизу?
– - обурилась горiшня бабуся.
– - Нi, цього не буде. Як почнеться вiршування, то пропало господарювання! Я вам не вчорашня, знаю! Хочете, -- вiршуйте в спальнi, на другому поверсi.
– - Навлежачки вiршується непогано, -- сказав Великий Хлопчак.
– Але спальнi душать будь-яку творчу думку. На другому поверсi ми не можемо вiршувати анiяк.
– - Анiяк!
– - пiдхопив я.
– - Усi чоловiки однаковi!
– - промурмотiла горiшня бабуся. Й за мить, так само собi пiд нiс, додала: -- Натоплю завтра на горищi.
Це була наша, двох поетiв, цiлковита перемога. Радi та веселi побралися ми на другий поверх спати.
Проте вранцi другого дня -- в понедiлок -- годi було й думати перебиратись на горище. Бо моя горiшня бабуся саме цього дня разом iз чотирма сусiдками робила з розкiшного неладу, що панував у кiмнатках пiд дахом, нестерпно нудний краєвид, що його господинi називають "лад". I так -- до самiсiнького обiду. Спочатку пiшли в роботу вiники, ганчiрки для пiдлоги та мастика, тодi принесено нагору й припасовано на вiкна метри й метри гардин, потiм вимощено цiлу кучугуру подушок на кожнiй постелi й нарештi скрiзь заходили мiтелочки для порохiв.
А тим часом ми, поети, безправно сидiли в куточку вiтальнi, попоїли якогось сумнiвного супу, що нiкому з нас не смакував, i зiтхнули з полегкiстю аж тодi, як горiшня бабуся, -- вже десь близько третьої години, -- повiдомила:
– - Ну, перебирайтеся нагору. Крiсло на колесах вам винесе туди Яспер.
Обидва кульгавi та незграбнi, полiзли ми, Хлопчаки, крутими сходами пiд дах. А нам же ще довелося докладати рук до перевезення крiсла на колесах, яке правив на горище дядько Яспер, -- бо воно все застрягало на вузеньких сходах. Та кiнець кiнцем i ця колiсниця поета опинилась нагорi, й прадiдусь негайно у неї вмостився.
Горище просто не те стало! Посерединi, там, де звичайно чiпляли бiлизну, й далi, де сушили рибу, на пiдлозi лежав трохи вже злинялий довгий червоний килимок. Вiн прослався вiд дверей моєї кiмнатчини, що виходила вiкном на пiвнiч, аж до дверей прадiдусевої, що дивилась на пiвдень.
– - Отже, поетiв таки визнали, -- промовив Великий Хлопчак.
– - їм устеляють дорогу червоними килимами. Одначе боюся, що для творчостi нашi покої ще не зовсiм добрi. Доведеться, мабуть, зробити тут необхiдний нам лiричний нелад.
Прадiдусь, як завжди, казав дiло. Обидвi кiмнатки мали такий вигляд, наче це була виставка меблiв. На столах i на комодах красувались плетенi серветки, на невеликих вiкнах висiли ряснi гардини, заслоняючи вiд нас i так скупеньке свiтло й краєвид, а на канапах i на крiслах лежало такого подушок, немов тобi в гаремi, ще й попiдбиванi так, неначе кожна обернулася на вухатого зайця. Єдине, що тут бодай якось стосувалося поезiї, це "Моряцькi щорiчники", рiвнiсiнько поскладанi стосиком у кожнiй iз кiмнат. Та на таку кiмнату тiльки глянь -- i в тебе зразу вiдпаде охота вiршувати!
– - Де панують хатнi господинi, там гинуть поети, -- зiтхнув прадiдусь.
Пiдпихаючи руками колеса свого крiсла, вiн пiд'їхав до мене. Було тепло -- в маленькiй залiзнiй грубцi гоготiло полум'я.
– - Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок, -- сказав старий.
– - З другого боку. Я надибав тут, на горищi, шпалери. За дверима в тебе.
– - Та то ж бабуся хоче поклеїти у вiтальнi до рiздва!
– - На стiнах видно тiльки один бiк шпалери, Хлопчачок. Зворотний бiк речей у цьому свiтi взагалi не часто можна побачити, ось що я тобi скажу.
Що я мiг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадiдуся, я внiс до кiмнатки сувiй шпалери, з обережностi замкнув за собою дверi й сказав:
– - Можна починати.
– - Нiсенiтниця!
– - буркнув прадiдусь, витягаючи з задньої кишенi своїх синiх рибальських штанiв два великi теслярськi олiвцi.
– Нiсенiтниця! Отак нi сiло нi впало починати!
– - знову сказав вiн.
– По-перше, менi кортить закурити; по-друге, до лиха оцi подушки й гардини; по-третє, я не можу вiршувати за графiком; по-четверте, менi потрiбна iдея!
– - До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть iдеї!
Я попiдкочував гардини й поскладав на карниз пiд стелею, тодi поскидав усi чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадiдусеву кiмнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою дверi, лiг на кучугуру подушок на канапцi й вiдкопилив спiдню губу.
Я ще й тепер, як колись мiй прадiдусь, вiдкопилюю спiдню губу, коли в мене з'явиться iдея. На жаль, навпаки майже нiколи не виходить: хоч би скiльки вiдкопилював я спiдню губу, iдея звичайно не з'являється.
Так було менi й тодi, в кiмнатцi на горищi. Поки прадiдусь пускав iз люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крiсло на колесах, я лежав на купi подушок, дивився в маленьке вiкно на дахи сусiднiх будинкiв, i менi не набiгала ну анiякiсiнька iдея.
Зате прадiдусевi нiбито щастило бiльше. Бо я вгледiв, як у нього спiдня губа почала повiльно, немовби в такт з народженням доброї iдеї, вiдкопилюватись дедалi виразнiше, аж поки вiн зненацька пiдiбгав її, знову затягся з люльки й мовив:
– - Є, Хлопчачок!