Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
Шрифт:
"З паном Зiнгером, страховим агентом, Антьє!"
"А, з Гумовим Нiколаусом".
"Вибачте, як ви сказали?
– - сердито вигукнув пан Зiнгер.
– - З Гумовим Нiколаусом?"
"Ой, не ображайтесь!
– - вiдказала Антьє Гавдуюду.
– - Я ж не зо зла. Я просто вiд людей чула, що вас так називають".
"Але чому раптом Гумовим Нiколаусом?" -- спитав пастор Расмуссен.
"Ну, це проста рiч, пане пасторе. Це через пiдпис".
"Тобто як?" -- здивувався Йоганнес-Якоб Зiнгер.
"Та ви ж, -- вiдповiла Антьє Гавдуюду, -- пiд кожним папером пiдписуєтеся: "Агент Товариства
"А чому Нiколаус?
– - спитав пан Зiнгер збентежено.
"Бо в нас усiх страхових агентiв називають Нiколаусами".
"Ага, -- знiчено промимрив агент, -- тому й пiдмiтальник назвав мене Жовтоногим Нiколаусом".
Пастор Расмуссен аж заiржав i, пирхаючи, вигукнув:
"Так вам i треба, Зiнгере, щоб вас прозивали Гумовим Нiколаусом. I придумали ж такий довжелезний пiдпис! Як там воно, Антьє?"
"Агент товариства по страхуванню вдiв ловцiв омарiв", пане пасторе!"
"Смiх, та й годi!" -- закричав пастор.
Але пан Зiнгер прошепотiв:
"Як прикро!"
Коли вертались додому, пан Зiнгер мусив визнати, що вiн начисто програв заклад. Вiн мав уже не одне прiзвисько, а цiлих четверо. I це смутило його так, що добросердому пасторовi стало аж шкода бiдолахи.
"Ви знаєте, -- сказав вiн, -- я подбаю, щоб вас надалi прозивали тiльки Президентом. Адже це прiзвисько найбiльше вас задовольняє, правда?"
Агент кивнув головою.
"Гаразд, а коли ви збираєтесь тричi обпливати човном круг острова, пане Зiнгер?"
"Може, в недiлю?" -- вiдказав бiдолаха.
"Згода, пане Зiнгер! У недiлю о дев'ятiй ранку на причалi для вас буде наготована шлюпка. Ви ж не маєте нiчого проти того, щоб я скористався нагодою i трохи покатався?"
Агент похитав головою. Потiм пригнiчено сказав: "Добранiч", -- i зник у домi вдови Бродерс.
Наступної недiлi гельголандцi були неабияк здивованi, побачивши, що пастор Грiм iз новим страховим агентом сiдають у шлюпку i худющий пан Зiнгер з натугою, невмiло налягає на весла, їхнiй подив ще зрiс, коли вони побачили, що невеличка шлюпка обпливає весь острiв.
I вже зовсiм отетерiли люди, коли шлюпка пiсля тригодинної плавби не пристала до причалу, а вдруге рушила на пiвдень i обкружляла острiв. Тодi гельголандцi висипали з осель, i повсюди на краю кручi товпились цiкавi, що дивились на човник унизу, в хвилях. Розумний пастор вибрав для прогулянки шлюпку, що належала державi й мала назву "Президент". Це було дуже передбачливо. Бо коли Ялiвцевий Гаррi з шинку "Втiха Пiвнiчного моря" побачив зi скелi шлюпку, то гукнув: "Хлопцi, дивiться! Президент у "Президентi" пливе круг острова".
Цей дотеп полетiв з уст в уста, i Йоганнес-Якоб Зiнгер ураз дiстав навiки те прiзвисько, котре найдужче йому сподобалося.
Коли вiн удруге проплив повз причал, не пристаючи, йому вже гукали: "Агов, Президенте, ти що, хочеш установити рекорд на далеку дистанцiю?"
Йоганнес-Якоб Зiнгер кивнув головою й був радий, i то з двох причин: по-перше, що його називали Президентом, а по-друге, тому, що при цiй нагодi навчився веслувати. Вiн змахував веслами майже так само зграбно, як пташка крильми -- легко й ритмiчно, навiть не думаючи про
"А ви знаєте, Президенте, -- сказала вдова якось у недiлю за обiдом, -- вас уже й не вiдрiзниш вiд гельголандця".
"Правда!" -- погодився пан Зiнгер. А тодi вiдсунув шнiцеля зi свинини, що подала йому вдова, й узяв шматок свiжозакопченої акулячої почеревини.
Прадiдусь замовк, i я спантеличено запитав:
– - Що, оповiдка скiнчилась?
– - Так, оповiдка скiнчилась. Ти, звичайно, поцiкавишся, чому Президент тепер уже не страховий агент, а торговець омарами, правда?
– - Так, прадiдусю.
– - Ну, це я можу тобi сказати: бо вiн одружився з дочкою торговця омарами, а пiсля тестевої смертi успадкував торгiвлю.
– - А чому ви не розказали про це в своїй оповiдцi?
– - Бо, як сказала одна мудра султанова дружина, навiть така мiзерна й дурна рiч, як казка, має свої правила! Оповiдка про прiзвиська пана Зiнгера -- це оповiдка про заклад. Вона починається з того, що двоє побились об заклад, i кiнчається тим, що один з них виграє той заклад, а другий програє. I крапка! Все iнше вже не належить до оповiдки. Бо оповiдка, Хлопчак, повинна бути схожа на змiю, що кусає себе за хвiст. Вона повинна бути заокруглена, замкнена сама в собi. Так, як змiя, що вхопить себе зубами за хвiст, не має нi початку, нi кiнця, так i кiнець оповiдки повинен уплiтатися в її початок.
– - Оце, прадiдусю, й є мораль вашої оповiдки.
– - Так, це теж мораль, але вона годиться для будь-якої оповiдки. А наша оповiдка про пана Зiнгера мала показати ще й iнше: те, що люди завжди, так би мовити, обмацують мовою щось нове, перше нiж дати йому назву. Пан Зiнгер був на Гельголандi чимось новим. До нього пробували прикласти то те, то те прiзвисько. Але те, котре найдужче пасувало до його поведiнки, сповненої гiдностi, прилипло до нього: прiзвисько "Президент".
– - I тому мого друга Геннiнга тепер називають Президентовим Геннiнгом, а дiвчину дядька Гаррi -- Президентовою Хельгою!
– - сказав я.
– - Точно, Хлопчак!
Прадiд вийняв з кишенi маленького золотого годинника й мовив:
– - Горiшня бабуся чекає мене. Менi треба дещо з нею обговорити. А ти склади тим часом гарненького вiршика!
– - Так у мене немає настрою, прадiдусю, й задумки немає!
– - Ну, тодi я пропоную тобi ось що: спробуй-но ще перекладати!
– - А що ж менi перекладати?
– - засмiявся я.
– - Я ж не знаю жодної чужоземної мови.
– - Зате знаєш двi вiтчизнянi: нiмецьку й фризьку! [2] ------[2] Фризи -- народнiсть на пiвночi Нiдерландiв i Захiдної Нiмеччини.
– -----