Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

Крюс Джеймс

I це була правда: по-фризькому я говорив удома, а по-нiмецькому в школi та з дачниками з материка. Отже, я повинен умiти й перекладати з мови на мову...

Я взяв дошку та теслярського олiвця й сiв з ними нагорi, в токарнi, а прадiдусь пiшов через вулицю в дiм. Я вирiшив перекласти вiрш про кумедного чоловiчка, бо вiн коротенький i простий. Спочатку я написав його з одного боку дошки i якийсь час дивився на нього. Потiм сказав собi: "Отак! А тепер хутенько перекладай вiдповiдним розмiром, з гарними римами й з усiм, що сюди належить!"

Та

перекладання виявилось куди важчим дiлом, нiж я гадав. Коли у фризькiй мовi яке слово має один склад, то в нiмецькiй -- принаймнi два. А коли якiсь слова у фризькiй мовi римуються, то в нiмецькiй -напевне нi. Тож я морочився добру годину, але переклав усього два рядки.

Тодi я вирiшив хоча й перекласти вiрша, але зробити з нього новий, тобто вiрш, заримований по-нiмецькому. Я вже не пробував заримувати число п'ять iз словом голуб, а заримував його зi словом бiжать.

Коли прадiдусь вернувся до рибальської комори, обидвi сторони дошки були списанi, а нiмецький переклад готовий.

– - Ну що, Хлопчак, -- спитав прадiдусь, -- упорався?

– - Є переклад "Старого дивака", прадiдусю!

– - Удався?

– - Сподiваюсь!

– - Ну читай! Менi не терпиться почути.

Я взяв дошку й прочитав вiрша спочатку по-фризькому. Потiм перевернув її i прочитав нiмецький переклад:

Старий дивак

В нас жив на островi колись

Кумедний чоловiк.

Усе на свiтi, що не є,

Вiн рахувати звик.

Один, два, три, чотири, п'ять -

Жаб, горобцiв, жукiв.

Бички по вулицi бiжать -

Рахує вiн бичкiв.

Квiтки на лузi рахував,

Траву i все, що мiг.

Надвечiр стомлювався так,

Що ледь не падав з нiг.

Спитаєш ти мене, чому

Поводився вiн так?

Ну що ж, тобi я вiдповiм:

Вiн просто був дивак.

– - Гм...
– - гмукнув прадiдусь замислено. Потiм узяв дошку з моєї руки, подивився на той бiк, де був написаний фризький вiрш, перевернув, трохи почитав нiмецький переклад i знову гмукнув: -- Гм...

– - Тобi не подобається мiй переклад?

– - Та нi, подобається! Але по-фризькому вiрш, вiдверто кажучи, звучить краще.

– - Таж мiй вiрш -- тiльки переклад!

– - Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собi працю!

– - Чого це?

– - Ну от глянь. По-фризькому сказано: "Був колись на островi чоловiк, то вiн увесь час рахував, i люди дивувалися, що вiн весь час стоїть на довгiй вулицi й рахує". А ти кажеш просто: "Жив-був колись на островi кумедний чоловiк. Усе на свiтi, що не є, вiн рахувати звик". Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вiршi. Перекладати, Хлопчак, це означає нiби перевозити щось iз мови в мову, немов на поромi. Але дорогою треба по змозi менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!

– - Так я ж уперше зроду перекладав! Хiба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромi?

– - Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.

Поки ми так розмовляли, внизу рипнули

дверi, i ми почули голос дядька Яспера: "Йдiть уже їсти!"

– - Ой господи!
– - сказав прадiдусь.
– - Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсiм забув!

Дверi рипнули знову, а потiм грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас iз прадiдусем. Бо для нього не було в свiтi нiчого важливiшого за їжу. Вiн не мiг зрозумiти, що є речi, цiкавiшi за маринованi оселедцi, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.

Коли ми в шапках i шарфах вийшли на вулицю, прадiдусь сказав, що горiшня бабуся питала в нього рими.

– - Невже вона справдi вiршує?

– - Хто може знати! Вiд жiнок можна сподiватися чого завгодно.

– - Твоя правда, Хлопчак!
– - пробурчав прадiдусь, i ми ввiйшли в дiм.

Їжа була така, як щодня, нiчого надзвичайного. Зелена капуста iз салом.

По обiдi прадiдусь лiг поспати, а нашi моряки знову подалися до гаванi -- розвантажувати далi катер.

Я теж хотiв iти до гаванi, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.

– - А в кого буде день народження, бабусю?

– - У твого прадiда! Завтра йому вiсiмдесят п'ять рокiв. Тобi годилось би знати!

– - Так вiн же й слова менi про це не казав!

– - Ще б пак! Вiн не визнає днiв народження. I все лягає на мої руки! Диво, що вiн хоч сьогоднi прийшов обговорювати найголовнiше.

"То ось чого вiн сьогоднi вранцi був удома!" -- подумав я.

– - Сходи до пекаря Люрса i спитай, коли будуть готовi торти. Та забiжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок i яєць, а ще...

Бабусиним дорученням не було кiнця. Я пiшов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потiм запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зiнгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу i свого приятеля Геннiнга. Потiм пiшов додому i крiзь вiкно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горiшньої бабусi. Сестричкам я пообiцяв принести пiсля святкового обiду печива й торта. I нарештi подався в Долiшнє селище -- запросити долiшню бабусю.

Впоравши все це, я пройшовся до гаванi й побачив там Джоннi-Свистуна. Вiн стояв на причалi коло нашого катера, i я дозволив йому спуститись разом зi мною на наше судно. Ми взяли в камбузi морських сухарiв, повалялись на койках, а врештi сiли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.

– - Диви, -- сказав менi Джоннi, -- на дошках щось написане!

– - Де?
– - збентежено спитав я.

– - А он на носi!

I справдi -- на дошцi спереду хтось написав щось олiвцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розiбрав слова з нашого вiрша про маленьку мишку. Ми з Джоннi почали гарячкове шукати iнших списаних дощок i мало-помалу знайшли рядки трохи не з усiх наших вiршiв. Та вони були замазанi смолою, i прочитати пощастило тiльки уривки!