Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
Шрифт:
А потiм джонка полетiла надвечiрнiм морем до китайського узбережжя.
Свiт тим часом дивно змiнився: сонце на заходi крутилось, нiби вогненне колесо, вiтер доносив звiдкись звуки мандолiн, острови й далекий берег пiдносились i опадали, нiби спини китiв чи дельфiнiв, а морськi хвилi перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висiв серпанок з барвистого намиста.
"Це фантазiя чи дiйснiсть?" -- спитав американець Фреддi, якому все це здалося трохи моторошним.
"I те, й те", -- вiдповiв Лi, капiтан джонки.
Така вiдповiдь пояснила Фреддi
"Щастя, що вони мають пiсочницi та склянi кулi", -- озвався доктор Меньє з Парижа.
Сивоголова панi Штенграхт пiсля цiєї розмови крадькома позирнула за їхнiми спинами на сонце. Але воно висiло над обрiєм спокiйне й червоне i вже ладналось поринути в море. Тодi вона зiтхнула з полегкiстю й не вагаючись ступила на землю, коли джонка за хвилину ткнулась у берег.
Подорож скiнчилась, як кiнчається сон. Нiхто не знав, була це дiйснiсть чи фантазiя. Але на землi мандрiвцям уже не так легко було порозумiтись, як на палубi джонки. Коли пан Лi захотiв щось сказати панi Штенграхт, це вийшло дуже складно.
Пан Лi сказав баклановi: "Нган". Баклан переклав це на французьку мову й сказав докторовi Меньє: "Le monde est de nouveau tranquille!" Паризький лiкар переклав це для мiнгера де Вiльдера на голландську: "De wereld is weder rustig!" Купець-голландець переклав це для мiс Амбрелли на англiйську. "The world is calm again!" Англiйка з парасолькою переклала для матроса Петара на сербську: "Свет є опет мiрно!" I нарештi матрос iз Чорногорiї переклав цi слова панi Штенграхт: "Свiт уже знову спокiйний, ласкава панi!"
"Так, -- вiдповiла панi Штенграхт i приязно кивнула до пана Лi.
– Я саме хотiла це сказати".
Петар засмiявся й переклав це для мiс Амбрелли. Англiйка теж засмiялась i переклала мiнгеровi де Вiльдеру. Голландець засмiявсь також, i так смiх обiйшов усе товариство, поки дiйшов до Лi, що обернув його в лагiдну посмiшку.
А потiм сонце сiло за обрiй, i мандрiвцi розпрощались, побажавши одне одному шiстьма мовами: "Бувайте здоровi" та "Добранiч". Тiльки баклан зоставсь на березi, а тодi й вiн знявся i, махаючи крильми, полетiв до далекого острова на Жовтому морi.
Коли оповiдка скiнчилася, прадiдусь мовчки пiдвiвся з купи стружок, зняв з плiч Шкiряної Лiзбет сюртука, неквапно надiв його, старанно застебнув усi гудзики, сказав, Шкiрянiй Лiзбет: "Дуже дякую!" -- а тодi вклонився й заговорив до мене так:
– - А тепер, шановний пане, оповiдач корисних i веселих iсторiй прощається з вами. Вiн зичить вам здоров'я, щастя й довгого вiку й просить вас у своєму дерев'яному павiльйонi
Прадiдусь дiстав з кишенi сюртука пляшечку рому, вiдгвинтив мiдний ковпачок, витяг корок, налив рому в ковпачок i подав менi.
Я сплигнув iз верстака, вклонився й вiдповiв йому так:
– - Великий майстре серед оповiдачiв, дякую вам за багато прегарних оповiдок i обiцяю згодом, коли виросту, записати всi цi оповiдки на честь краси, правди й доброго серця людини!
I вихилив ковпачок рому, а прадiдусь наповнив його знов i теж випив одним духом.
– - Вистачить одного ковпачка за всiх трьох, -- сказав вiн.
– - Адже краса, правда й доброта -- це те саме.
Тодi загвинтив пляшечку й сховав у глибоку кишеню.
У мене трошки запаморочилось у головi, бо десятирiчнi хлопцi не звикли до мiцного рому. Менi здавалося, що стiни токарнi хитаються i я чую, як цокає в деревi шашiль. Та й Шкiряна Лiзбет заусмiхалась так дивно, наче китайська iмператриця, а прадiдусь, що спирався рукою на її плече, був наче китайський iмператор.
– - Це фантазiя чи дiйснiсть?
– - прошепотiв я.
– - I те, й те, -- вiдповiв голос, не знати чий: Шкiряної Лiзбет чи прадiдуся.
На щастя, у нього в кишенi були кавовi зернята. Вiн дав менi жменьку, i я жував їх доти, поки стiни перестали хитатись, а шашiль -цокотiти. I усмiхненi губи, Шкiряної Лiзбет знову стали поважною вузенькою щiлинкою, а з китайського iмператора зробився мiй любий старий прадiдусь, що повiв мене через вулицю обiдати.
На обiд була камбала з картопляним салатом, i ми виявили горiшнiй бабусi честь, пообiдавши мовчки й урочисто.
Пiсля їжi прадiдусь лiг заснути, а я допомiг бабусi готуватися до свята. Позносив до вiтальнi всi стiльцi, якi були в домi, удвох з бабусею зсунув три столи лiтерою П, розставив на дамастових скатерках букети, прикрасив стiлець прадiдуся "заячим холодком", намалював барвистi картки для кожного гостя й розiклав їх за бабусиною вказiвкою на столах.
Коли о другiй годинi прийшли з гаванi моряки, їх нагодували в кухнi й послали до своїх комiрчин переодягатися. Мiй горiшнiй дiдусь гiрко нарiкав, бо не любив розлучатися з зеленою курткою. Але накази горiшньої бабусi були незаперечнi. Рiвно о четвертiй усi гостi зiбрались коло дверей. На нашому островi така точнiсть -- звичайна рiч, бо нiхто не живе далi, як за десять хвилин ходу однi вiд одних. Горiшня бабуся зразу роздiлила гостей на два гурти, i жiнок з якимсь таємничим шепотом вiдведено на кухню. Нам, чоловiкам, дозволено урочистою процесiєю вступити до вiтальнi.
Ми всi були в темно-синiх костюмах iз товстого англiйського сукна. Мiй друг Геннiнг та я мусили надiти незручнi довгi штани. Жоден iз нас, чоловiкiв, не почував себе зручно в товстiй святочнiй унiформi, i, як тiльки за нами зачинилися дверi, ми поскидали пiджаки й повiшали їх як попало на спинках стiльцiв.
Коли жiнки нарештi ввiйшли з тортами та кексами, вони зняли гнiвний крик.
– - Що це за вигляд?
– - закричала моя мама й сплеснула долонями над головою.
– - Наче в цирку, -- сказала долiшня бабуся.