Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

Крюс Джеймс

БАЙБАЧОК МАКСИК

Коли падає перший снiг i сарни та зайцi шукають пашi пiд бiлим укривалом, тодi байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як умiють спати тiльки байбаки, i аж у березнi чи квiтнi вилазять соннi на повiтря, щоб качатись на схилах гори та скубти свiжу травицю.

Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'янiй клiтцi в оселi однiєї селянської родини. До нього там ставились дуже ласкаво, щодня годували його. I все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вiльним життям. I

от якось у груднi, коли господиня забула взяти дверцята клiтки на защiпку, байбачок вiдчинив їх, вибiг iз хлiва i щодуху помчав на велику гору, що височiла за селом.

Максика дуже здивував холодний бiлий пух, що лежав повсюди й так чудно припiкав йому лапки. Ось йому зустрiлась бiлочка Августа, i Максик спитав: "Скажи, Августо, що це за бiлий пух i чому ним посилана земля?"

"Невже ти не знаєш, що це снiг?
– - здивувалася бiлочка.
– - Кожної зими, коли ви, байбаки, спите пiд землею, з неба падає снiг. I щороку навеснi, коли кiнчається ваш зимовий сон, налiтає теплий вiтер i розтоплює цей снiг на воду".

"Кумедiя!
– - вiдказав Максик.
– - А я весь час думав, нiби снiг такий, як пiсок. Я й гадки не мав, що вiн вогкий. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- i побiг далi на гору.

Вибiгши десь на чверть висоти схилу, вiн зустрiв сарну Карлу, що жалiбно стогнала.

"Що таке, Карло?
– - спитав байбачок.
– - Чого ти так стогнеш?"

"Ох, ох, ох!
– - зiтхнула сарна.
– - Я впала на льоду й забила лiву передню нiжку!"

"А хiба на льоду є горби?" -- сторопiло запитав Максик.

"Ти що, дурний? Таке питаєш!
– - здивувалася Карла.
– - Лiд гладенький i слизький! Того ж я й упала!"

"Чому це лiд слизький?" -- допитувався Максик.

"Чи я знаю чому?
– - вiдказала сарна.
– - Пiди на замерзлий ставок та й випробуй сам!"

Максик хотiв iще щось запитати, та Карла вже пошкутильгала далi шукати пашi.

Тодi Максик побiг до замерзлого ставка, що справдi був рiвний та блискучий, як дзеркало. Вiн спробував пробiгтись по ньому, але послизнувся на льоду -- всi чотири лапки роз'їхались у рiзнi боки -й радий був, коли вибрався на землю.

"Кумедiя, -- сказав байбачок, -- я весь час думаю, що лiд шершавий i сухий, наче вапняковий камiнь. А вiн насправдi гладенький i мокрий! I чого лишень не довiдаєшся, коли не спати взимку!" А тодi знову подрiботiв мiж ялицями на гору.

Тим часом вiн устиг зголоднiти. Але нiде не видно було нi травинки. Аж раптом вiн угледiв Карла-Теодора, чорного крука, що сидiв на вершечку скелi й бив крильми.

"Агов, Карле-Теодоре!
– - гукнув байбачок.
– - Ти не знаєш, де б тут пашi знайти? Я хочу їсти, а трави нiде нема!"

"Паша є в лiсника!
– - кракнув крук.
– - Отам праворуч вiд дороги є вiдчинена клуня, i в нiй повно сiна".

"У лiсника? Так це ж отой розбiйник з чорною бородою!" --

жахнувся Максик.

"Що ти плетеш!
– - засмiявся крук.
– - Лiсник не розбiйник, а добрий чоловiк, вiн узимку пiдгодовує звiрiв, щоб не голодували".

Максик хотiв спитати в крука ще щось, та Карл-Теодор уже полетiв геть.

"I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- подумав байбачок i побiг до вiдчиненої клунi праворуч вiд шляху, де лежало запахуще сiно.

У клунi вiн сiв на пiдлозi, побажав сам собi смачного й почав з насолодою хрумкати сухi стебельця. А наївшись, лiг у сiно й мiцно заснув.

Та зненацька його розбуджено, i, зчудовано заклiпавши очима вiд яскравого свiтла, вiн побачив перед собою приязне обличчя чоловiка, що держав його на руках.

"Ой лишенько!
– - подумав байбачок.
– - Тепер вiн напевне забере мене до себе додому й замкне в клiтцi".

Проте чоловiк не подався додому, а, сидячи в клунi з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумiв людської мови.

Трохи згодом чоловiк зсадив байбачка додолу, i той щодуху чкурнув геть.

"Кумедiя, -- думав вiн, бiжачи, -- це ж, напевне, лiсник. А я, дурень, весь час гадав, нiби вiн лихий розбiйник iз чорною бородою. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!"

Потiм байбачок побiг далi на гору, бо вже недалеко було до тiєї полонини, де колись була його нора.

Вже зовсiм близько вiд тiєї полонини йому стрiвся сарнюк Вастль.

"Овва!
– - здивовано сказав Максик.
– - Що це ти робиш у цих мiсцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!"

"Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах нiхто не живе?" -- й собi здивувався сарнюк.

"Нiхто?
– - перепитав Максик.
– - А де ж корови та люди?"

"Корови в долинi, в селi, по стайнях, -- вiдповiв Вастль, -- та й пастухи, доярки та сировари теж там!"

"Як цiкаво!" -- вигукнув байбачок i хотiв уже розпитувати сарнюка далi, але той побiг собi, й Максик знову зостався сам.

"Кумедiя, -- промурмотiв вiн, -- а я весь час думав, що вiд колиб треба держатись якнайдалi! I що взимку там нема нiкого -- цього нiхто менi не казав. I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" Потiм без страху обнюхав колибу й побiг далi на гору.

Тим часом знявся вiтер, сипонув снiг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленiли вiтер та снiговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змiтати снiжинки з очей, i взагалi в холодi та вогкостi було дуже неприємно.

Врештi байбачок добiг до рiдної полонини, але завiрюха вже була така, що вiн не бачив нiчого за два кроки вiд себе.

"Може, зима й гарна, -- мiркував вiн, -- але в норi все-таки затишнiше. Якби ж то я знав, де вхiд до моєї давньої оселi!" I враз Максик почув iз якоїсь дiрки в землi далеке хропiння.