Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
Шрифт:
– - А ви вже прочитали нашi вiршi, бабусю?
– - Так, -- вiдповiла вона, -- глянула одним оком. Непогано! Я б не повiрила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловiкiв i про моторний катер, то є час на такi речi. А я, бiдолашна жiнка, мушу день i нiч надсаджуватись, i варити, i латати, i прати...
– - I записувати кулiнарнi рецепти, -- докинув я.
– - Аякже, -- пiдхопила бабуся, -- I записувати кулiнарнi рецепти теж доводиться.
Але вона мовила це трохи збентежено, i я здогадувався чому.
Потiм ми пообiдали.
Пiсля обiду прадiдусь лiг поспати. В такому вiцi складний вiрш, мабуть, утомив його. А я скористався цiєю нагодою, щоб провiдати своїх хворих сестричок Аннекен i Йоганнекен.
Зайти до них я не мiг, бо кiр -- хвороба заразна. Тому я засвистiв на вулицi, а вони пiдбiгли до вiкна й хихотiли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькi дiвчатка. Дивилися собi на кiнчик носа, щоб очi сходились докупи, або начiсували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.
З пiвгодини я витримував усе це й дивився з вулицi на них. Та коли нагодився Джоннi-Свистун i почав реготати до слiз iз моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вiкна. I вони справдi щезли. Але спочатку висолопили язики.
Джоннi-Свистун сказав:
– - Дiвчиська всi дурнi. Ходiмо на берег, пограємось у краб'ячi перегони.
Я залюбки погодився й пiшов iз Джоннi вузенькими вулочками горiшнього селища до сходiв, що зигзагами спускались у дiл попiд червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залiзничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге -- цiкавiше.
В долiшньому селищi ми пiшли не завулочками, а широкою Кайзерiвською вулицею, що веде до причалiв. Там уже висiли на каштанах маленькi зеленi їжачки. Але Джоннi сказав, що каштани ще не достигли. Вiн завжди знав такi речi. А ще вiн знав, що каштановi дерева бувають дуже старi, й розповiв менi, нiби в Iталiї є одне таке дерево, що стовбур його має в обводi шiстдесят метрiв.
– - Те дерево росло ще за часiв Нерона!
– - докинув Джоннi.
– - Невже?
– - здивувався я.
– - Точно! Менi вчитель розказував, -- вiдповiв Джоннi.
Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерiвською вулицею, менi не сходило з думки те дерево.
I раптом Джоннi спитав:
– - Хлопчак, чому ти примружуєш очi й випинаєш нижню губу?
– - Хiба?
– - Тепер уже нi, але щойно так робив.
– - Ой, Джоннi, це означає, що в мене є якась думка! Менi треба чимскорiш до моєї долiшньої бабусi! А в краб'ячi перегони пограємося завтра!
I я побiг. Джоннi-Свистун зовсiм сторопiв i гукнув менi навздогiн, що так робити нечесно, а завтра вiн не схоче гратися. Та менi було байдуже. Менi спало на думку, як скласти оповiдку про каштанове дерево. I я хотiв записати оповiдку.
Долiшня бабуся жила в великому жовтому
Коли я прийшов, Уракс лежав у сiнях i куняв. Та як тiльки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав переднi лапи менi на плечi, мало не поваливши мене.
– - Молодець, молодець, Ураксе!
– - гукнув я.
– - Тiльки не заважай менi. У мене є одна думка.
Собака зрозумiв мене вмить. Вiдчепився вiд мене й тiльки тихенько прослизнув у дверi вслiд за мною, коли я зайшов до пташиної кiмнати.
Там стояли пiд скляними ковпаками набитi тирсою птахи: кулички, чайки, горобцi, одна вивiльга й двi морськi чайки. Серед тих птахiв сидiла моя долiшня бабуся й гаптувала подушку.
– - Добридень, бабусю! Менi треба паперу й олiвця!
– - вигукнув я.
– - Ти що, знов хочеш вiршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний бiль на все життя. Нездорово в такi юнi лiта вiршувати.
– - Та нi, бабусю, я тiльки хочу записати одну оповiдку, що почув вiд Джоннi-Свистуна!
– - гукнув я.
– - Джоннi-Свистун тобi не товариш! Учора вiн вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острiв знає.
– - Так боцман iз причалу сам лається негарними словами!
– вiдказав я.
– - Хiба вiн має право так лаяти Джоннi?
– - А якими ж словами лаявся боцман?
– - Як дасте паперу й олiвця, я напишу.
– - Ну гаразд, вiзьми в секретерi паперу й олiвець.
Я шаснув до секретера, i Уракс услiд за мною; взяв кiлька аркушiв паперу та довгого олiвця й написав на маленькому папiрчику тi негарнi слова, що ними лаявся боцман з причалу.
Долiшню бабусю глибоко обурили цi слова. З обурення вона навiть уколола голкою великого пальця.
А я побiг iз папером та олiвцем на горище й зачинив дверi перед носом в Уракса. Коли записуєш оповiдки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти -- нi.)
Коло невеличкого круглого вiконця на горищi я вмостивсь на старому матрацi, поклав на колiна альбом "З iсторiї Нiмеччини" й почав писати оповiдку про каштанове дерево. Час вiд часу я розгортав альбом i списував з нього те, що менi пiдходило.
Коли вже смеркло i я майже дописав свою оповiдку, на горище прийшов мiй долiшнiй дiдусь i сказав, що я зiпсую тут собi очi, та вже й годi вiршувати. Уракс, що ввiйшов за ним, гавкнув i, як звичайно, поклав менi на плечi переднi лапи, так що списанi аркушi посунулися з моїх колiн i розсипались по пiдлозi. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долiшнiй дiдусь сказав, що Уракс не хотiв зробити шкоду, а коли його бити, вiн почне боятись людських рук.
– - Твої аркушi можна розiбрати внизу, в кiмнатi, -- сказав вiн.
– Ти зразу й прочитаєш менi свою оповiдку?